Чомусь завжди так повелось, що донечки ближче до своїх батьків, ніж синочки.
Коли в нас народився перший хлопчик, ми з чоловіком вирішили, що виховувати будемо самі, і бабусі з дідусями не будуть нам допомагати. Після пологового, коли мене привезли додому, нас зустрічали батьки чоловіка. Вони з такою радістю по черзі носили онука на руках, говорячи, що частенько приходитимуть допомагати. Я глянула на чоловіка, і він, відводячи погляд почав говорити їм про те, що ми самі будемо виховувати малюка, і допомога не потрібна. Звичайно, я помітила, як засмутились його батьки, але не сказали нічого, і трішки посидівши, пішли додому.
Пройшло кілька днів, і приїхали мої батьки. Вони не могли намилуватися на онука, адже перший онук така радість. Весь день не відходили від колиски, увечері ми разом купали малюка. Чоловік увесь день був мовчазний, а увечері, коли залишились самі, спитав, чому так? Я розплакалась і сказала, що не змогла відмовити їм, і що вони будуть приходити часто. Чоловік тоді не сказав нічого.
Час линув, пройшло декілька років, і мене знову привезли з пологового будинку додому. Народилась дівчинка, чоловік так радів, що влаштував банкет на честь народження донечки.
Я в нього запитала, чому таке велике свято? На що він відповів, що тепер у нього є донечка, яка не відвернеться від свого татуся, і не виставить за двері, як у свій час зробив він зі своїми батьками. І сказав, що я не змогла так вчинити й мої батьки завжди поруч, а його тато з мамою приходять тільки на свята, і не більше. Пройшло скільки років, а йому і зараз соромно, що тоді так вчинив із ними.
