Ми з Михайлом зустрічаємося два роки. До пандемії відносини у нас були гарні. Я вважала, що він єдиний чоловік, з яким бажаю бачити подальше своє життя. Адже Михайло, чоловік розумний, з ним цікаво спілкуватися. А що за сім’я, коли зі своєю половинкою немає про що поговорити.
Та життя принесло свої дії. Під час пандемії наша фірма збанкрутувала. Я і всі інші працівники залишилися на вулиці. Нам виплатили допомогу, але того не вистачить на весь час, поки шукаю роботу. Шукати будь-яку роботу не стала. Мені потрібно те, що я люблю, і від чого одержую задоволення. А йти продавцем, чи прибиральницею, я не готова. Та й гроші там платять мізерні. А в мене зарплата гарна була.
Поки я в пошуку, гроші, які виплатили як допомогу, швидко розходяться. Зовсім скоро не буде за що жити. В мами просити, але вони самі постраждали від карантину. Тато наразі працює де прийдеться, заробітки не стабільні, так що просити у них не наважуюсь.
Михайло дає мені поради, куди краще звернутися, щоб знайти роботу. Я розумію, що таким чином він намагається допомогти. Але в той момент я потребувала грошової допомоги. А Михайло неначе не бачив цього. А просити я не звикла.
При розмові з подругами я знаю, що всі чоловіки підтримують своїх дівчат у фінансовому стані. Чому ж у мене не так? Адже я вважала, що ми з Михайлом одне ціле, і взагалі планувала майбутнє разом із ним. Наразі розумію, що поспішила. Можливо пандемія дала мені шанс роздивитися, хто поруч. Я, думаю, навіщо мені чоловік, який зовсім не хоче допомагати мені в тяжку хвилину. Можливо я різко реагую на його поведінку, але відчуваю, що такого мені зовсім не потрібно. Чи може не права?
