За тобою мама прийшла, збирайся.
Кажуть, що кожна дитина в дитбудинку чекає цих слів. Але Марійка здригнулася, ніби отримала ляпаса.
Ну ж бо, збирайся, чого сидиш?
Оксана Петрівна дивилася на неї, не розуміючи, чому дівчинка зовсім не радіє. Адже життя в дитбудинку не цукор. Багато хто втікав звідси просто на вулицю. А тут Марійку повертають у рідний дім, а вона наче невдоволена.
Не хочу, пробурчала вона, відвертаючись до вікна. Її подруга Настя знизила погляд, але мовчала. Їй теж було незрозуміло. Вона б і сама з радістю повернулася додому, та тільки нікому там не потрібна.
Марійко, ну що ти? спитала Оксана Петрівна. Там мама тебе чекає.
Не хочу її бачити. І повертатися до неї не хочу.
Інші дівчата теж прислухалися, і Оксана Петрівна вирішила, що ця розмова не для сторонніх вух.
Пішли зі мною.
Вихователька відвела Марійку до кабінету й співчутливо глянула на неї.
Твоя мама, звісно, помилялася. Але вона намагається виправитися. Інакше б їй не дозволили тебе забрати.
Думаєте, це вперше? Марійка хмикнула. Я в дитбудинку вже вдруге. Коли мене забрали перший раз, мама вдавала, що змінилася. Сховала пляшки, прибралася, купила їжу, влаштувалася на роботу. А коли прийшли з перевіркою усе виглядало гарно. А потім мене повернули, і вона знову розслабилася. Я їй потрібна лише для допомоги.
Марійко, але я ніяк не можу на це вплинути. І вдома, напевно, краще… намагалася переконати Оксана Петрівна.
Краще?! А ви знаєте, що таке голодувати? Або йти до школи в дірявих кросівках у двадцятиградусний мороз? Або ховатися в кімнаті, щоб мамині пияки до тебе не зайшли? Чому її, зрештою, не позбавлять батьківських прав?!
У Марійки на очах виступили сльози. Так, їй не подобалось у дитбудинку, але тут вона знала, що її нагодують, одягнуть і що вона в безпеці. А вдома пекло.
Я не можу тобі нічим допомогти, зітхнула вихователька.
Їй було щиро шкода Марійку. Дівчинка розумна, смілива що рідкість для дитбудинку. Можливо, і її мати колись була цікавою людиною, поки не спилася. І попри те, що Оксана Петрівна працювала тут сім років, вона вперше побачила дитину, яка не хоче їхати додому.
А я можу сама жити? спитала Марійка. Піду працювати, зніму кімнату.
Лише коли станеш повнолітньою, похитала головою Оксана Петрівна.
Мені майже шістнадцять! Я вже доросла!
Оксана Петрівна теж думала, що Марійка надто доросла для свого віку. Але зробити нічого не могла.
На жаль, ти маєш бути під опікою. Може, є хтось, хто міг би тебе взяти? спитала вона. І подати на позбавлення прав твоєї мами.
У мене більше нікого нема… Поки була жива бабуся, ще якось, а тепер кінець.
А батько?
Пив… Помер.
Марійка сказала це так спокійно, ніби це норма. Хоча для неї так і було.
У нього не залишилося родичів?
Марійка задумалася.
Здається, жила його мати, але я її не знаю. Вона з сином не спілкувалася. І я її розумію.
Давай так, підсунулася Оксана Петрівна, ти спробуєш пожити з мамою, а я пошукаю твою бабусю. Домовились?
Марійка кивнула. Що їй залишалося?
Звичайно, мама влаштувала цілий спектакль. Кинулася до дочки з риданням, просила пробачення, обіймала.
Але Марійка не реагувала. Вона знала: варто їм повернутися додому і все стане, як було.
Так і сталося. Перший день мама ще трималася, а на другий вже принесла з магазину горілку.
І все пішло по колу. Мама пила, її звільнили з роботи. Марійка знову опинилася в пеклі.
Коли через пару місяців до неї в кімнату вночі ввалився п’яний чоловік, і вона ледь вигнала його, Марійка зрозуміла: досить.
На щастя, Оксана Петрівна дала їй свій номер. І Марійка подзвонила. Сказала, що або йде на вулицю, або повертається в дитбудинк.
Я знайшла твою бабусю, сказала жінка. Спробую з нею поговорити. Якщо погодиться, візьме тебе.
Марійка напол
