— Ало, Тетяно, не можу багато говорити, тут Валю б’ють… — ці слова вдарили, як грім серед ясного неба. Тетяна завмерла, стискаючи телефон у долоні. Серце закалатало швидше, адреналін затопив кров. Вона навіть не встигла запитати, як зв’язок перервався. Чоловік пішов увечері з другом у корчму пити пива після роботи. Звичайна п’ятниця, звичайні плани. Але тепер усе змінилося.
Тетяна кинулася до дверей, схопила ключі та вибігла на вулицю. По дорозі дзвонила чоловікові, але той не відповідав. Тривога зростала з кожною хвилиною. Нарешті їй вдалося додзвонитися до друга чоловіка, який був свідком події.
— Та що ти за чорт його кинув?! — кричала Тетяна у трубку, ледь стримуючи сльози. — Чому не допоміг?! Чому подзвонив мені, а не в поліцію?!
Друг намагався виправдатися, несвязно пояснюючи, що злякався і вирішив повідомити Тетяну. Його голос тремтів, але це лише розпалювало її гнів.
— Ти встиг убік відійти, так? А мій чоловік там один лишився! Ти взагалі розумієш, що коїш?! — не давала йому промовити вона.
Вона помчала на місце, сподіваючись встигнути. Але коли дісталась, нікого вже не було. Поліцейська машина забрала її чоловіка у невідомому напрямку. Тетяна залишилася сама посеред вулиці, відчуваючи себе безпорадною.
Наступного ранку вона пішла до відділку, де дізналася, що Валентина затримали за “хуліганство”. Виявилося, що хтось із перехожих викликав поліцію, сказавши про бійку. Але ніхто не бачив, що нападниками були гопники, а не її чоловік. Виглядало так, ніби саме вони почали сварку.
Тетяна шаленіла. Вона намагалася пояснити поліцейським, що її чоловік — жертва, але тільки здвигали плечима. Друг, якого вона так шукала минулої ночі, давно вже спав удома, не думаючи про те, що сталося.
Довелося витратити цілий день на пошуки свідків. Нарешті, один із перехожих підтвердив, що бачив, як на Валентина напали кілька людей. Це стало ключовим доказом для його звільнення.
Ввечері Тетяна нарешті зустріла чоловіка біля відділку. Він виглядав втомленим і пригніченим. Вона міцно обійняла його, намагаючись передати всю свою любов. Але всередині кипіла лють. Вона не могла пробачити другові його боягузтво. Валентинові пощастило, що обійшлося без серйозних наслідків.
Валентин подзвонив другові:
— Як ти міг дивитися, як мене б’ють?
— Не знаю, Валеру,— відповів той.— Страх паралізував мене. Я хотів допомогти, але не зміг. Ти ж знаєш, я завжди був боягузом. Коли побачив, як ті хлопці на тебе напали, першою думкою було врятувати себе. Це звучить огидно, але це правда.
— Зрозуміло,— Валентин перервав розмову, подумавши: “Нащо мені такий друг?”
Пізніше друг не раз намагався пояснити, що боягузтво — не вибір, а риса характеру. Він не пишається цим, але змінити себе не може. Все життя уникав конфліктів, ховався від проблем, боявся рішень. Та ніч лише підтвердила його слабкість. Він запевняв, що це не має вбивати дружбу. “Треба просто сходити ще раз у корчму і випити на брудершафт”.
Але жодні пояснення не допомогли. Для Валентина він більше не друг.
