– Алло, Наталко, не можу довго говорити, тут Вітю б’ють, – ці слова вдарили, як грім серед чистого неба. Наталія завмерла, стискаючи телефон у долоні. Серце закалатало швидше, адреналін миттєво затопив кров. Вона навіть не встигла нічого запитати, як зв’язок обірвався. Чоловік пішов увечері з другом у корчму випити пива після роботи. Звичайна п’ятниця, звичайні плани. Але тепер усе змінилося.
Наталія кинулася до дверей, схопила ключі й вибігла на вулицю. По дорозі вона дзвонила чоловікові, але він не відповідав. Тривога зростала з кожною хвилиною. Нарешті їй вдалося додзвонитися до його друга, який опинився свідком події.
– Якого біса ти його кинув?! – кричала Наталія в трубку, ледве стримуючи сльози. – Чому не допоміг?! Чому подзвонив мені, а не в поліцію?!
Друг намагався виправдатися, несвязно пояснюючи, що злякався і вирішив повідомити Наталію, щоб та знала. Його голос тремтів, але це лише розпалювало її жах.
– Ти встиг убік сховатися, так? А мій чоловік там один залишився! Ти взагалі усвідомлюєш, що наробив?! – не даючи йому вставити слова, сипала вона.
Вона метнула до місця події, сподіваючись встигнути. Але коли добігла, нікого вже не було. Поліцейська машина вивезла її чоловіка в невідомому напрямку. Наталія опинилася сама посеред вулиці, відчуваючи себе абсолютно безпорадною.
Наступного ранку вона пішла до поліцейської дільниці, де дізналася, що чоловік затриманий за хуліганство. Виявилося, хтось із перехожих викликав поліцію, повідомивши про бійку. Але ніхто не бачив, що нападниками були гопники, а не її чоловік з другом. Все виглядало так, ніби вони самі зав’язали бійку.
Наталію розривав гнів. Вона намагалася пояснити поліцейським, що чоловік став жертвою, але тільки здіймали плечі. Друг чоловіка, якого вона так шукала минулої ночі, вже давно сидів вдома і спав, не думаючи про те, що сталося.
Їй довелося витратити цілий день на збір доказів і шукати свідків. Нарешті один із перехожих підтвердив, що бачив, як на Вітю напали кілька чоловік. Це стало останнім аргументом для звільнення.
Ввечері Наталія нарешті зустріла чоловіка біля виходу з дільниці. Він виглядав виснаженим і пригніченим. Вона міцно обняла його, намагаючись передати всю свою любов. Але всередині все кипіло. Вона не могла пробачити другові його боягузтво. Вітій пощастило, що обійшлося без серйозних ускладнень.
Вітя подзвонив другові:
– Як ти міг стояти і дивитися?
– Не знаю, Вітьку, – відповів друг. – Страх скрутив мене. Я хотів допомогти, але не зміг. Ти ж знаєш, я завжди був боягузом. Коли побачив, як вони на тебе нападають, перша думка була – як утекти. Розумію, що це жахливо, але це правда. Ти, зайвий раз, не маєш такого чути, але я зробив те, що вважав правильним.
– Понятно, – Вітя перервав розмову, подумавши: «Нащо мені такий друг».
Потім друг кілька разів намагався пояснити Віті, що боягузтво – не вибір, а риса характеру. Він не пишався цього, але й змінитися не міг. Усе життя він уникав конфліктів, ховався від проблем, боявся рішень. Ця ніч лише підтвердила його слабкість. Друг був певний – його страх не має вплинути на дружбу. Треба просто знову сісти в корчмі і випити на брудершафт.
Але жодні пояснення не допомогли. Вітя більше не вважав його другом.
