Сьогодні моєму синочку вже рочок. Тепер він уже богатир. А я пам’ятаю його зовсім крихітним. Від народження йому тоді було всього лиш 9 днів, коли я побачила його вперше.
Миті зустрічі просто вросли в мене. Це було наче сьогодні. Збираю речі для себе і для цієї крихітки. Підбираю відповідного розміру комбінезон і їду на зустріч до свого маленького ангелочка. Перед тим збираю всі документи для надання мені права опікуна.
І ось я в палаті. Прикипаю поглядом до маленьких щічок і надутих губок, що плямкають у сні. Мабуть, інстинктивно шукають маму. Рученята, згорнуті в кулачок, розкинуті в різні сторони. Я дослухаюся до солодкого посапування. Ледь торкаюся пальцем його ручечки. Мені здається, що це мені сниться.
Вісім разів упродовж двох тижнів у проміжку між роботою встигала промчати майже 50 кілометрів, щоб провідати тепер уже свого синочка.
Врешті ми вдома. Я лягаю на ліжко і притуляю малесеньке тільце спинкою до свого живота. Малюк одразу згортається клубочком, набираючи вигляд ембріона, заспокоюється і засинає. Сприйняв мене як рідну маму. І мені також стало тепло на душі, затишно.
Так, я стала матір’ю. Моє серце швидко прийняло його. Його не можна було не любити. Крихітний, рожевощокий клубочок, якого так і хотілося пригорнути до себе.
Інколи думаю, як могла рідна мама залишити таке чудо. Часом здається, якби вона побачила його хоч раз, то вже б не могла залишити. А потім закрадається й інша думка, що він народився для мене, щоб стати моїм сином.
Я рада, що в один момент життя мене звело з тобою, моє маленьке дитятко. Рада, що можу дарувати тобі своє тепло і любов. Рости щасливим, мій синочку!
