Сьогодні мені потрібно було сказати своєму хлопцю Івану дещо важливе.
Вже завтра я маю їхати на навчання в столицю, на мене чекає найпрестижніший університет нашої країни та світле майбутнє, в якому, на жаль, немає місця Івану. Нарешті він прийшов та я сказала йому, що нам потрібно серйозно поговорити. Ми зайшли в наше улюблене кафе. Тут ми познайомилися, тут зустрічалися, вперше поцілувалися, тут і розійдемося. Іван був засмучений, бо ми мали розлучитися на час мого навчання в університеті, він казав, що чекатиме мене на канікули, а я взяла та й сказала, щоб не чекав:
– Мені дуже важко про це говорити, але мої батьки ніколи не дозволять, щоб ми одружилися. Розумієш, ми надто різні. Батько вже приготував мені тепле місце на фірмі свого брата. Після закінчення університету я залишуся в столиці. Там дуже дороге життя. Я не впевнена, що тобі буде там комфортно.
– Я б поїхав за тобою хоч за край світу, але якщо ти так вирішила, то нехай, – сказав Іван, розрахувався за наше замовлення та пішов.
Я ледь стримала себе, щоб не побігти за ним. Але я зрозуміла, що так буде краще. Наступного дня я вже була в столиці, на мене чекали великі перспективи, але на душі у мене шкрябали коти. Я згадувала нашу останню розмову та хвилювалася з приводу правильності свого рішення. На противагу моїм думкам в моїй голові лунали слова мого батька: “У тебе ще буда таких Іванів дуже багато, ти заслуговуєш заможного життя. А що тобі може дати такий простак як Іван?“.
Можливо, батько й має рацію, але чому тоді мені так гірко.
Я закінчила навчання в університеті. Ні з ким я не змогла зустрічатися, мені здавалося, що я зраджую наше з Іваном кохання. Я недовго працювала на фірмі свого дядька.
Через деякий час я приїхала в рідне місто, зайшла в наше з Іваном улюблене кафе та замовила собі апельсиновий сік, раптом я відчула, що біля мене хтось присів. Я оглянулася та побачила Івана. Він увесь цей час чекав на мене. Більше ми з ним не розлучалися та я впевнена, що разом ми все здолаємо.
