**Щоденник Анни Михайлівни**
Ба, казку розкажеш? — запитав шестирічний Данилко.
— Лише коротку. Вже час спати. Завтра не схопишся до садочка. — Я поправила на ньому ковдру.
— Схоплюся, — пообіцяв він.
Я вимкнула світло, залишила лише нічну лампу біля ліжка, взяла з полиці книжку, наділа окуляри і знову сіла біля онука.
— Не так, ляж зі мною, — попросив Данилко і відсунувся, звільняючи мені місце.
— Так і засну. — Але він дивився так благально, що я зідхнула й лігла поруч. Він одразу ж притулився до мене і позіхнув.
Я почала читати, час від часу прислухаючись до його дихання. Коли переконалася, що він спить, обережно встала і вийшла з кімнати, примкнувши двері.
На кухні торкнулася чайника — ще теплий. Налила собі чаю і сіла за стіл. «Де ж Олеся? Обіцяла бути о дев’ятій, а вже одинадцята. Може, залишилася ночувати у подруги? Тоді б подзвонила. Зателефонувати самій? А раптом у дорозі? Відволіку її — не дай, Боже, щоб щось трапилося…» — Я перехрестилася на іконку в кутку. — Почекаю ще трохи.
Скуштувала чай і поморщилася. Остив, пити не хотілося. Вилила його у раковину, підійшла до вікна. За ним — густа, тривожна темрява.
Раптом задзвонив телефон. Я аж підскочила від несподіванки, кинулася до столу, щоб вимкнути дзвінок і не розбудити онука. Завмерла з телефоном у руці. На екрані — невідомий номер, а не обличчя дочки.
Шахраї? Для них занадто пізно. А раптом у Олесі розрядився телефон? Я відповіла.
— Доброго вечора. Майор Шевченко. Олеся Михайлівна Бондаренко вам ким доводиться?
— Донькою. А що трапилося? Чому… — почала я.
— Як до вас звертатися? — перебив чоловічий, байдужий голос.
— Ганна Михайлівна.
— Ганна Михайлівна, будьте ласка, не хвилюйтеся…
— Як не хвилюватися? Поліція просто так не дзвонить! Може, ви шахрай? Гроші вимагатимете? У мене їх немає, а якби й були — не віддала б! Чому мовчите?
— Олеся Михайлівна потрапила в аварію на трасі…
Після цих слів я вже нічого не розуміла. Притиснула руку до грудей, намагаючись заспокоїти нерівно биюче серце. А майор говорив і говорив… Я глибоко вдихнула — і закашлялася. Очі наповнилися сльозами.
— Скажіть мені… — прошепотіла я, — вона жива?
— Жива, але в комі. Стан важкий.
— В якій лікарні? — слова застряли в горлі.
— У третій, але зараз їхати не треба. Ви з її сином? Будьте з ним. Вона все одно в операційній. Завтра приїжджайте, лікар все пояснить. Як вона опинилася на трасі? — раптом спитав майор.
— Постійте, звідки ви знаєте про сина?
— З її телефону. Як вона опинилася на трасі ввечері? — повторив він.
— Не знаю… — машинально почала я і зупинилася. — Вона їхала до подруги, на день народження. Я ж відмовляла її… — Похитала головою, ніби він міг мене бачити. — Мабуть, затрималася. Обіцяла повернутися о дев’ятій. Її син чекає… Господи, що я йому скажу, коли він прокинеться? — зойкнула я.
— Значить, їхала на день народження… Могла випити?
— Що ви говорите? Вона відповідальна, знала, що син чекає, що треба повертатися. Не стала б пити, — гаряче заперечила я. «Хто ж його знає…» — подумала про себе. — Може, передумала…
— Вибачте за клопіт. — Майор перервав зв’язок.
— Клопіт… Так, звісно. Майже вбив мене. Що ж робити?
Я б кинулася до лікарні, але згадала про Данилка. Важко піднялася з табуретки, дістала з холодильника пляшечку із заспокійливим. Старалася накапати в чашку, але руки тремтіли.
— Щоб напевно, — пробурчала я, долила води з чайника і випила залпом, не зморщившись.
Сіла, стиснувши пляшечку в руці.
— Господи, спаси і поверни нам Олесю, рабу Твою. Син у неї… Не залиш хлопчика сиротою. — Я щиро перехрестилася на іконку.
Молилася довго, поки не знесилилася і не заплющила очі.
*…*
Ба, прокидайся! Ба. Мама не приїхала?
Онук тряс мене за плече. Я повільно вибиралася з клятого сну. У пам’яті сплив вчорашній дзвінок — і я остаточно прокинулася.
— Не приїхала. Подзвонила, сказала, що залишилася там, — брехнула я, хоча знала, що доведеться розказати правду.
— Ти брешеш. Я чув, як ти з кимось розмовляла. Але це була не мама.
— Данилку, мама в лікарні, — видихнула я і притягла його до себе, щоб не бачив моїх сліз.
— Вона захворіла? — злякався він, вириваючись.
— Так. Їй зробили операцію. Може, посидиш у тітоньки Марії, нашої сусідки? А я швидко з’їзджу в лікарню?
Хлопчик заперечно похитав головою.
— Я з тобою!
— Добре. Іди вмийся, а я поставлю чайник. — Я підвелася і захиталася. «От тобі й на…» Швидко знайшла таблетки,Я обійняла його міцніше і прошепотіла: “Тоді ходімо, синку, мама чекає, і цього разу ми розбудимо її разом.”
