– Бабуся, казку розкажеш? – попросив шестирічний Дениско.
– Лише коротку. Вже пізно, завтра рано в садочок. – Ганна вкрила онука ковдрою.
– Встану, – пообіцяв хлопчик.
Ганна вимкнула світло, залишивши лише ніжне світло бра біля ліжка, взяла з полиці книжку, одягла окуляри й знову сіла біля Дениска.
– Ляж зі мною, – попросив він, відсунувшись.
– Я засну. – Та в очах онука була така благальна мольба, що Ганна зідхнула й прилягла поруч. Дениско миттю притулився до неї й позіхнув.
Вона почала читати, час від часи прислухаючись до рівного дихання. Коли переконалася, що він спить, акуратно підвелася й вийшла з кімнати, примкнувши двері.
На кухні торкнулася чайника – ще теплий. Налила чаю, сіла за стіл. «Де ж Оленка? Вже одинадцята, а обіцяла бути о дев’ятій. Може, заночувала у подруги? Та подзвонила б… Зателефонувати самій? А раптом у дорозі? Відволічеш – не дай Бог, ще трапиться щось…» Вона хрестилася на іконку в куточку. «Почекаю ще трохи».
Ковтнула чай і скривилася – холодний. Вилила залишки у мийку, підійшла до вікна, за яким стояла густа, тривожна пітьма.
Раптом задзвонив телефон. Ганна аж підскочила, кинулася до стола, щоб заглушити дзвін. На екрані – незнайомий номер.
«Шахраї? Занадто пізно… А якщо в Оленки розрядився?» Вона взяла слухавку.
– Добрий вечір. Майор Коваленко. Олена Василівна Соловей – ваша дочка?
– Так. А що… Що сталося? Чому…
– Як вас звати? – перебив чоловік.
– Ганна Петрівна.
– Ганно Петрівно, заспокойтеся…
– Як не хвилюватися? Поліція о такій порі не дзвонить просто так! Може, ви шахрай? Грошей будете вимагати? Та в мене немає! Що ви мовчите?
– Олена Василівна потрапила в аварію на трасі…
Після цих слів світ для Ганни розвалився. Серце билося нерівно, руки тремтіли. Майор щось говорив, але вона не чула.
– Скажіть… – прошепотіла вона, – вона жива?
– Жива. Але в комі. Стан тяжкий.
– У якій лікарні? – слова виходили з горла з трудом.
– У третій, але зараз їхати не варто. Ви з її сином? Залишайтеся з ним. Вона на операції. Завтра приходьте – лікар пояснить. Як вона опинилася на трасі? – несподівано запитав майор.
– Постійте, звідки ви знаєте про сина?
– З телефону Олени. Як вона потрапила на трасу? – повторив він.
– Не знаю… – почала Ганна, але зупинилася. – До подруги їхала, на день народження. Я ж відмовляла її! Може, затрималася… Обіцяла повернутися о дев’ятій. А син чекає… Господи, що йому казати, як прокинеться? – голос її зривався.
– Значить, на свято їхала… Могла випити?
– Що ви! Вона ж матір, знала, що син чекає! – заперечила Ганна, але в душі подумала: «А хто його знає…»
– Вибачте за клопіт. – Майор положив трубку.
Ганна схопилася бігти до лікарні, але згадала про Дениска. Витягла з холодильника валеріанку, накапала у склянку, схибила, тряхнула пляшечку – і рідина з різким запахом виплеснулася.
– Щоб допомогло, – пробурмотіла вона, розвела водою й випила, не кривлячись.
Сіла на стілець, стиснувши пляшку в руці.
– Господи, спаси й поверни нам Олену, рабу Твою. Сина не лиши сиротою… – Вона щиро перехрестилася на іконку.
Молилася довго, поки очі самі не заплющилися від втоми.
– Бабуся, прокидайся! Мама не приїхала?
Онук тряс її за плече. Ганна важко вибиралася зі сну. Пам’ять повернула їй учорашній дзвінок – і вона миттю прокинулася.
– Ні. Подзвонила, сказала, що залишилася ночувати, – збрехала вона, хоч розуміла: правду треба казати зараз.
– Ти брешеш. Я чув, як ти з кимось розмовляла. Це не була мама.
– Дениску… Мама в лікарні, – видихнула Ганна, притягнула онука до себе, щоб не бачив її сліз.
– Вона захворіла? – вирвався хлопчик.
– Так. Їй зробили операцію. Може… посидиш із тітонькою Тетяною, сусідкою? А я швидко з’їзджу до лікарні?
Дениско заперечно похитав головою.
– Я з тобою!
– Добре. Умийся, а я чайник постави– Стан тяжкий, але операція пройшла успішно, – сказав лікар, коли вони з Дениском прийшли до лікарні наступного дня.
