Я звинувачую себе в тому, що не люблю власного сина
Доля інколи ставить перед нами запитання, на які немає однозначної відповіді. А буває й гірше — ми самі стаємо цим питанням, з яким не знаємо, як жити далі. Ця історія не моя, але з того дня, як я її почула, вона мене не відпускає.
Мене звуть Оксана, я виросла у багатодітній родині. Нас було семеро: мама, тато і п’ятеро доньок. Я — наймолодша. І з дитинства, скільки себе пам’ятаю, в голові крутилася одна нав’язлива думка: кого з нас мама любить найбільше?
Я часто докучала їй цим, особливо коли залишалися наодинці. Але мама ніколи нікого не виділяла. Її відповідь була завжди однаковою: «Я люблю вас усіх однаково. Ви — мої діти, і любов у мене до вас одна — материнська». Тоді мені здавалося, що це ухильна відповідь. Але зараз, озираючись назад, я розумію, що це була єдина правильна позиція. Мама була мудрою. Завдяки її рівному ставленню ми з сестрами виросли дружніми, завжди готовими підтримати одна одну.
А ось я — мама лише одної дитини. Тому навіть уявити не можу, що відчуває батько, у якого є кілька дітей. Але нещодавно мені довелося поспілкуватися з жінкою, чий досвід змусив мене задуматися про речі, які я навіть не наважувалася передбачити.
Її звуть Соломія. Ми познайомилися, коли вона прийшла працювати до нашого відділу. Швидко знайшли спільну мову, разом обідали, ділилися найпотаємнішим. Я завжди любила слухати про життя інших — так пізнаєш не тільки людей, а й власні тіні.
Соломія часто розповідала про свою доньку: як та вчиться, працює, допомагає по дому. Показувала фотографії, раділа кожному досягненню. Я слухала її з посмішкою і трохи заздрила — така турботлива, любляча мати.
Але одного разу вона згадала про подарунок, який отримала від… сина. Я навіть перепитала: «СиДодайте останнє речення, але не показуйте мені весь текст знову — просто продовжте:
Я змовкла, не знаючи, що відповісти, бо вперше побачила, як материнське серце може бути нерівним.
