— Лізочко, привіт. Навіщо так терміново мене викликала? Не могла по телефону сказати? — знімаючи легку кофточку, запитала Олена, зайшовши до квартири.
— Не телефонна розмова. Ходи на кухню. — Ліза вимкнула світло у передпокої й пішла слідом за подругою.
— Заінтригувала. Розказуй вже. — Олена сіла за стіл і склала руки перед собою, наче слухняна школярка, чекаючи пояснень.
Ліза поставила на стіл відкриту пляшку червоного вина й дві чарки.
— Ого?! Настільки серйозно? Я вся увага, — промовила Олена.
Ліза розлила вино й сіла навпроти.
— Для розслаблення й взаєморозуміння, — урочисто сказала вона, підняла чарку й ковтнула.
Олена теж підняла чарку, але не поспішала пити, чекаючи, коли подруга почне.
— Я пропала. Так закохалася, що голови нема. Живу, як у сні, тільки про нього й думаю. Лягаю спати й чекаю ранку. Не знала, що таке буває. Богдана я теж любила, але не так. А тут… — Ліза одним ковтком допила вино.
— Співчуваю. І через це ти мене викликала? Щоб поділитися новиною? — Олена поставила чарку й підвелася зі столу.
— Сідай. — Ліза штовхнула її за руку, змушуючи повернутися на місце.
— А як же Богдан? — запитала Олена, падаючи на стілець.
— А що Богдан? Ми разом сім років. У нас усе спокійно, добре. А зустріла Олега — і пропала, — Ліза зітхнула. — Осуджуєш? Ти колись так кохала? Ні? От і не суди, — раптом різко додала вона. — Я тебе викликала саме через Богдана.
— Мабуть, я вип’ю, — Олена зробила кілька ковтків, схвально кивнула, дивлячись на чарку.
— Ти ж була закохана в мого чоловіка. Думаєш, я не помічала, як ти на нього дивишся? — Ліза постукала нігтями по столу.
Вона все ходила навколо, не знаючи, як підійти до головного.
— Не неси дурниць, — фыркнула Олена.
Ліза знизала плечима.
— Я не ревную, не думай. Це навіть краще. Я вирішила піти від Богдана, але сказати йому правду не наважуюся. Шкода мені його.
— Коли зрадила — не шкодувала, а тепер шкода? Якось нелогічно, не знаходиш? — Олена відпила зі своєї чарки.
— Що ти знаєш? Він добрий. Я кричу на нього, зриваюся, всі нерви йому вимотала, а він мовчить. Він не заслуговує такого ставлення. Розумієш?
— Ні. Поясни, — попросила Олена.
Ліза долила собі ще вина.
— Я можу відверто сказати йому, що не кохаю, йду, пробач… Він відпустить. Але що буде з ним? Чоловіки важко переживають, коли їх кидають. Вони запивають, занурюються в себе, можуть щось страшне зробити. Не можу я так з ним вчинити. Тепер зрозуміла?
— А я до чого тут?
Ліза закатила очі на нерозуміння подруги.
— Тобі він подобається. Може, навіть кохаєш його безвідповідною любов’ю. — Ліза пильно подивилася на Олену. Та відвела погляд. — Я була б спокійна, якби поряд із ним була ти, а не якась…
— А… Здається, зрозуміла. Ти хочеш, щоб я піклувалася про Богдана, поки ти кохатимешся з коханцем? Ти точно з’їхала з глузду. Він що, річ? Пожила — віддала подрузі… — Олена випила вино одним ковтком, поморщилася, витерла рот долонею.
— Дякую за комплімент. Не знала, що я краща за якусь шльондру. Ні, це божевілля. Знайди когось іншого, кому підкинеш свого чоловіка. Ти в нього запитала? Чи хоче він бути зі мною? — Олена нервозно крутила в пальцях порожню чарку.
— А це залежить від тебе, — Ліза нахилилася до неї через стіл.
— Ні, у тебе точно дах поїхав. Тобі лікуватися треба. — Олена навіть почервоніла від обурення.
— Від любові, на жаль, нема ліків. А голову я втратила, це правда, — знизнула плечима Ліза.
— А якщо не складеться там, з твоєю любов’ю? Тоді що? Захочеш повернути Богдана? Мовляв, подруга попользовалася, скажи дякую за доброту й віддай чоловіка назад? — Олена дратувалася все більше.
— Я не можу ні про що думати, заглядати в майбутнє. Знаю лише одне — я помру без нього… — сказала Ліза, відкинувшись на спинку стільця.
Олена мовчала. Що тут скажеш? Вони випили. В її голові не вкладалося, що видумала Ліза. Але з іншого боку… Чому Богдан має дістатися комусь, а не їй? Адже він дійсно їй не байдужий.
— Допоможи мені. Просто будь з ним поруч, відволікай, поклади в ліжко, якщо хочеш. Мені тебе вчити? — Ліза дивилася крізь Олену, нічого не бачачи.
— Якийсь бред. Сидимо, п’ємо, а дружина пропонує подрузі переспати з її чоловіком. Серіалів напереглядалася? Нагадує «Наталку Полтавку». Пам’ятаєш, чим там усе закінчилося? Як тобі таке взагалі в голову прийшло?
— Не кричи, — Ліза притиснула пальці до скронь. — Я просто запропонувала. Не хочеш — не треба. Нехай соп’ється… — Ліза піднесла чарку до губ, закрила очі.
Олена, заворожено спостерігаючи, якЛєра стояла біля під’їзду, слухаючи, як від’їжджає машина Богдана, і відчула, як у її серці, нарешті, прокидається спокій — адже вона зробила те, що мало зробити давно.
