Шість років як я одружений з Мариною. Наші стосунки почалися ще в дитячому садочку, як жартома кажуть батьки. Насправді ж ми почали зустрічатися у випускному класі. До цього просто гарно дружили. Та де там? Ми були найкращими друзями, тож не дивно, що згодом почуття переросли у щось сильніше.
Разом вступили до університету. Батьки орендували нам квартиру й не були проти того, що 17-річні діти живуть удвох. Усі розуміли, що діло йде до весілля. Це виглядало як логічний крок. Тож пропозицію я робив не тому, що не уявляв свого життя без Марини й хотів зустріти з нею старість. Просто усі чекали цього від мене.
Далі весілля, робота, покупка власної квартири. Розмови про дітей…Ось тут я вперше задумався про те, що помилився. Я не хотів ставати батьком й думка про спільних дітей мене жахала. Дякувати богу Марина також не поспішала й не наполягала на дітях.
Коли дружина повідомила, що хоче пожити для себе й зрозумів, що й вона сумнівається. Наше життя було схожим на сусідство. Ми спілкуємося, проводимо разом час, коли випадає нагода, хоча частіше надаємо перевагу відпочинку на самоті. Бажаємо один одному гарного дня, а ввечері запитуємо, як минув день. Проте це все наче на автоматі. Ми так багато часу були разом, що просто не уявляли себе порізно.
А потім я мало не збив жінку. Повертався з роботи пізнього вечора. Осінь, туман та мряка. Вона брела по тротуару, як привид, у білому пальті та з розпущеним білявим волоссям. Добре, що їхав помалу й встигнув натиснути на гальма. Дуже злякався, одразу запропонував незнайомці їхати до лікарні, але вона відмовилася. Попросила натомість просто побути з нею.
Юля, так її звали, щойно втратила єдину рідну людину, маму. Переживала все дуже важко, декілька ночей не спала, не їла. Вийшла з квартири, щоб піти купити корму котові, а тут я.
Ми розмовляли так, наче давно знали один одного. Не виникало жодного дискомфорту чи незручних пауз. До реальності мене повернув дзвінок дружини. Зазвичай вона не хвилювалася, якщо я затримувався на роботі, але коли я подивився на годинник, то зрозумів, що уже майже 11 година ночі!
Завіз Юлю додому, а коли вона виходила з автівки, зупинив, щоб поцілувати. Це був миттєвий порив, якась хвилинна слабкість. Одразу перепросив та втік, як хлопчисько.
Наступні кілька днів я літав у хмарах. Постійно згадував Юлю та вкрадений поцілунок. Я віддалився ще більше від дружини й не збирався нікого обманювати, тому й повідомив Марині про своє бажання розлучитися. Чекав на сльози, образу, але аж ніяк не дзвінкий сміх.
-Пробач! – перепрошувала Марина. – Просто я саме збиралася повідомити тобі теж саме
Тепер сміявся я. Що не кажи, а друзі з нас кращі, ніж подружжя.
Ми з Юлею одружилися. Не повірите, але тепер Марина її найкраща подружка. Моя колишня дружина також зустріла своє справжнє кохання. Тепер ми дружимо сім’ями й збираємося покликати Марину за куму, коли на світ з’явиться наше маленьке диво, яке уже живе під серцем у Юлі.
