Друже, слухай, зараз розповім тобі історію, як я із веселого хлопчини став офіційним банкоматом для двох дітей, які згадують про мене лише, коли потрібні гроші на кіно, а на Великдень навіть смс-ки не напишуть.
Все почалося три роки тому. Я познайомився з Людмилою просто неймовірна жінка, розлучена, має двох дітей восьми й десяти років. Я закохався по самі вуха, з головою. Ну, ти сам розумієш. Вона мені постійно казала:
«Діти так тебе люблять!»
А я, ну такий наївний, вірив кожному слову. Звісно любили я ж водив їх щосуботи у парк «Київська Русь», возив на атракціони, купував морозиво за мої ж таки гривні.
Якось у нас крутиться розмова, де люди ляпають щось доленосне. Каже мені Люда:
Мені дуже сумно, що діти не мають прізвища тата. Він їх ніколи офіційно не визнавав.
І я, в кращій формі свого життя (іронія, звісно), кажу:
Ну слухай я можу їх усиновити. Вони ж для мене майже як рідні вже.
Уявляєш, момент з кіно, коли час спиняється і за кадром голос: «Зараз він зробить найбільшу дурницю у житті».
У мене такого голосу не було. Але мав би бути.
Людмила розплакалася від щастя, діти обіймають мене. Я себе почуваю Героєм України. Тільки дурнуватим трохи, але все ж героєм.
Почалися юристи, нотаріуси, суди. І от, діти вже офіційно Орест та Соломія Коваленки з МОЇМ прізвищем, уявляєш? Ми робимо навіть маленьке родинне свято з тортом і фото вишиванках.
Шість місяців потому
Людмила каже:
Треба поговорити Не знаю, як сказати, але Олег повернувся.
Який ще Олег? питаю як дурак, хоча все вже зрозумів.
Біологічний батько дітей. Помудрішав ніби, вирішив повернутися, хоче бути з нами знову.
От і все. Мене, можна сказати, вирубає.
І що ти збираєшся робити?
Дам йому шанс. Розумієш, для дітей це важливо.
Ну як тут не зрозуміти, якщо перед тобою неоном світиться «Вихід».
Людмила, але ж я їх УСИНОВИВ. Вони юридично мої діти.
Та-да Але ми потім все якось владнаємо, головне дітям потрібен тато.
«Владнаємо» ніби про рахунок за газ мова.
Йду до адвоката, а він аж каву розлив:
Ти заповнив повне усиновлення?
Авжеж.
Тепер ти батько. Повністю аліменти, школа, лікарня, без винятків.
Але я вже не з їхньою матірю
Неважливо. За законом ти батько.
І ось я нині: плачу аліменти Людмилі, яка щасливо живе з Олегом в МОЇЙ квартирі в центрі Києва! Для дітей же ж стабільність потрібна, «аби не травмувати».
Квартира, яку я виплачував роками. А я сам знімну кімнату в Оболоні винаймаю, бо їм, бач, переїзд стрес.
А найсмішніше Олег, той, що зник на стільки років, що аж діти забули його обличчя, нині водить їх у Дніпровський парк, на футбол, купує піцу герой-сімянин!
А мені що? Щомісяця приходить лист від юриста:
«Аліменти за місяць: 18 000 грн»
З якимось сумним смайликом від нього, не рятує ситуацію.
Місяць тому Орест мені пише:
Привіт! А скинь, будь ласка, ще трохи на нові кросівки.
А Олег не може купити?
Каже, ти вже наш офіційний тато. Він тато по серцю.
Тато по серцю! Зручно, правда? Я ж тато по Приват24.
А усиновлення назад вже майже ніяк. Судить мене можуть, що відмовляюся від «своїх дітей». Знаєш, ще й крайнім виставлять.
Друзі тільки посміхаються:
Сашко, ти хоч пам’ятаєш ту мить, коли вирішив, що це гарна ідея?
Я був закоханий…
Любити не значить решту мозку на полицю класти.
І тут правду кажуть.
Тепер, коли бачу хлопця з дітьми його дівчини, просто хочеться на все кафе кричати:
«НЕ ПІДПИСУЙТЕ! БУДЬТЕ ДРУГИМИ, ЛЮБОВНИКАМИ, ХОЧ ЧАРЛІ ЧАПЛІНОМ ТІЛЬКИ НЕ ПІДПИСУЙТЕ!»
Мама тільки гірко посміхається:
«Любовю і дурість лікують», і міцно так обіймає, аж щемить.
Вчора знову:
«Додаткові витрати зошити, пенал, рюкзак 2100 грн»
Додаткові, ага, бо школа ж у серпні це сюрприз, хіба не так?
А Люда виставляє фото з Олегом «сім’я року». Діти з МОЇМ прізвищем стоять поміж двох людей, які полишали одне одного, поки я платив і нервував.
Вершина? Соломія (десять років, вже з Instagram) в біо:
«Донька Людмили й Олега »
Я ж? Ніхто. Я анонімний донор їхнього життя.
Сиджу тепер сам, мінус 18 тисяч кожного місяця, з двома «дітьми», які пишуть тільки за гроші, й чітким розумінням: з кохання зробив найбільшу дурню життя.
Єдине веселе коли хтось питає, чи маю дітей, можу сказати «так» й розповісти цю історію під борщ із салом. Всі регочуть.
Я тільки всередині плачу.
А в тебе таке було? Підписував щось «з любові», а потім жалкував більше, ніж за Ленінською премією? Чи я єдиний такий «геній», що подарував прізвище й картку Monobank одним махомАле, знаєш, одного дня до мене в кімнату на Оболоні зайшла справжня весна просто я подивився у вікно і вперше за багато місяців відчув: дихається легше. Смішно, а почалося все із дзвінка подзвонила стара знайома Іра з універу. Каже:
Сашко, ти ж теж сам тепер? Може зустрінемось?
Я посміхнувся. Вперше не було боляче просто цікаво, що там далі. Пішли з Ірою в кавярню, говорили до ночі. Вона зізналася, що ростить доньку сама:
Батько є на папері, а на ділі ми самі.
І я сміявся. Уперше за цей час сміх був не гіркий.
Мене ніхто вже не кличе на ролі тата за розкладом. Я не купую морозива, щоб заслужити «любовку». Моя найбільша дурість стала найкращим щепленням від наступних. Замість «банкомату» я сам собі Сашко. Навіть надивився на ті папери з нотаріусами тепер будь-яку любов спершу читаю шрифтом 12.
Тепер, коли мене запитують, про дітей кажу:
У мене було усиновлення, аліменти й квартирне фіаско, але це лише частина мого життя. Я ще й досі сміюсь, живу, і, може, колись комусь справді буду потрібен. За мене, а не за рахунок.
Та знаєш, у чому найбільша перемога? Я більше не шкодую. Любов буває сліпою, а час лікує. І коли вже зовсім сумно і сумнівно згадую мамині слова, йду купити собі морозиво, і усміхаюсь сам собі у дзеркало.
Бо, друже, головне навіть після найдурнішої поразки мати сили залишитись людиною і відкрити серце для нової історії. Уже зі своїм щастям.
