Не знаю, що найшло на мого Михайла, але він дуже дивно себе поводить останнім часом. Все було добре рівно до того моменту, як він сам пішов на весілля до свого однокласника. Дівчину свою брати не захотів, шукав якісь відмовки.
Вікторія ж не хотіла псувати собі і Михайлові настрій тому не пішла з ним і навіть нічого не сказала. Вона завжди мені здавалася надто доброю і розумною для мого сина.
Після того святкування Михайло прийшов додому і сказав, що одружується. Я була дуже щаслива і поцікавилася чи він вже зробив пропозицію Вікторії, адже тоді можемо їхати знайомитися з її батьками і свататися.
Михайло сказав:
– Мамо, ну яка Вікторія?! Я вчора зустрів своє шкільне кохання, Надю. І при всіх зробив їй пропозицію. Ми одружуємося.
– Як це сину? Ти ж стільки років зустрічався з Вікторією, а Надю бачив останній раз на випускному. Та й Надя розлучена жінка з двома дітьми. Ти геть з глузду з’їхав!
– Я все сказав! Надія стане моєю дружиною. Вже завтра вона з дітьми переїде до нас! – сказав Михайло і грюкнувши дверима кудись пішов.
Аякже, буде вона жити з своїми дітьми в моєму домі, та ніколи такого не буде!
Я зібрала всі речі Михайла і поставила в коридорі, потім зателефонувала сину і сказала:
– Твої речі в сумках в коридорі, забирай їх і котися до своєї Наді. В моєму домі ні її, ні її чужих дітей не буде! Моя квартира – це не гуртожиток для нужденних.
Я не знала чи правильно зробила, але інакше я не могла. Надія якщо захотіла скрутити голову моєму дурному сину – хай бере відповідальність на себе. А я не благодійний центр для її дітей, не відомо від кого.
До того ж в магазині я зустріла маму Вікторії і дізналася, що її дочка вагітна від мого сина. Якраз на десятому тижні. Вони й самі тільки дізналися.
Тоді я твердо вирішила, що я буду завжди на стороні Вікторії. Вона ж носить під серцем мого онука. І в неї навіть інших думок не було, як крім тої що потрібно народжувати.
Знаєте, я дуже люблю свого онука. Він так схожий на мого сина в дитинстві. А Вікторія мені стала наче рідна донька, та й свою квартиру я планую записати на онука.
А Михайло після цього випадку, як я його виставила за двері навіть жодного разу мені не зателефонував. Хіба ж це нормальний син? Йому протягом майже чотирьох років байдуже на свою маму.
