Я візьму вашу доньку до свого класу, якщо дозволите, промовила вчителька, яка випадково почула нашу розмову з мамою, завучем та ще однією педагогом.
А от та вчителька, до чиєї групи мене намагалися прилаштувати, категорично відмовлялася.
Вона ж у вас буде двієчницею, аргументувала вона. Навіть читати не вміє, літери в склади скласти не може. Хіба бачено, щоб у класі «А» були такі?
І вона мала рацію. Я справді не вміла ні читати, ні писати. Мама не мала змоги займатися зі мною я категорично відмовлялася сидіти за букварем у літню спеку. Мені треба було бігати, досліджувати світ. «Цілісінький день на вулиці пропадаєш!» скаржилася мати. Але мені хотілося вивчити кожен закуток подвіря, залізти на кожне дерево, і навіть цілого дня не вистачало, щоб задовольнити цю цікавість.
Та Олена Степанівна адже саме так звали мою врятівницю щось у мене розгледіла. Так я опинилася в класі «Б». Поведінка в мене була жахлива, але вчилася я на відмінно. Їй вдавалося знайти підхід до кожної дитини, і навчання ставало легким і захопливим.
Як же ми її любили! До пятого класу у нас не було жодного двієчника, навіть трієчника лише відмінники. Бо в Олени Степанівни просто не виходило вчитися якось інакше.
Вона вже була на пенсії, коли ми закінчували початкову школу. Власних дітей у неї не було, і за чоловіка вона не виходила. Все своє життя вона віддала учням.
У вихідні ми часто збиралися в неї вдома це було справжнє свято. У її хаті завжди пахло свіжими квітами, стояли вазочки зі солодощами, хоча тоді це було справжнє дефіцитне диво. Часто ми заставали в неї колишніх учнів, які залишалися з нами й розповідали історії зі своїх шкільних років про походи, екскурсії, пригоди. І ми мріяли, що колись теж повертатимемося до неї зі своїми історіями та солодощами для нових поколінь дітей.
Олена Степанівна жила одна в трикімнатній квартирі, яка дісталася їй від батьків. Меблі були прості, але зі смаком, а на полицях стояли безліч дрібничок подарунки від учнів, саморобні вироби. Одна кімната була цілком віддана книгам: стіни в шафах, а біля вікна старе крісло, в якому вона любила сидіти.
Саме там вона сідала, а ми, немов пташенята, розсажувалися на килимі біля її ніг. Вона брала книгу й читала нам, а потім ми гаряче обговорювали прочитане. Були й інші бесіди про мистецтво, музику, поезію. Вона ставила платівки, і ми занурювалися у світ мелодій.
На початку кожного сезону наш клас ішов у парк біля її будинку з мольбертами. Там, у тиші, ми малювали природу кожен так, як бачив і відчував. Лише взимку ми залишалися в хаті, дивлячись на засніжений парк з вікна. А картини Олени Степанівни були справжніми шедеврами вона дарувала їх учням на память. Іноді ми грали в шахи, і переможець отримував невеличкий приз.
Після школи ми часто навідувалися до неї. Вона випустила ще один клас, а потім пішла зі школи але не на спокій. Вона продовжувала вчити дітей, тепер уже вдома.
Олена Степанівна пішла з життя на вісімдесятому році. Вона сиділа у своєму кріслі, з книгою в руках, ніби заснула. Біля неї була одна з учениць, Наталка, якій вже перевалило за сорок тепер вона працювала лікарем і завжди заходила до вчительки після зміни.
На похоронах я ніколи не бачив стільки сліз. Квітів було неможливо злічити, і кожен говорив щось тепле.
Олена Степанівна ніколи не мала власної сімї, але її сімєю були ми десятки, сотні учнів. Вона памятала кожного, для кожного знаходила потрібні слова. Їй не треба було вимагати поваги ми віддавали її без зайвих слів. Вона була не просто вчителькою, а провідником у світ знань, добра й краси.
Як сказав один із її учнів: «Олена Степанівна показала нам, яким дивовижним, добрим і безмежним є цей світ. І цей урок ми пронесли через все життя».
