В нашій родині сталась неприємність, яку не побажаєш нікому.
Моя сестра, Інна, будучи молодою, двадцяти семи річною жінкою, покинула цей світ. А все тому, що вона не зважала на проблеми зі здоров’ям та продовжувала багато працювати без відпочинку.
Все почалось з того, що вона завагітніла в сімнадцять, а у вісімнадцять народила першу дитину – сина Антона. В двадцять народила доньку Алісу. З чоловіком Артемом вони прожили в шлюбі, який взяли одразу, як тільки дізнались про першу вагітність Інни, чотири роки.
Далі йому набридло, що він не може собі бути вільним та розважатись, а має працювати, щоб забезпечувати дружину в декреті та дітей, тому пішов з сім’ї. Після розлучення Артем забув, що в нього є діти, тож ні аліментів, ні навіть рідкісних дзвінків від нього не було.
Вже через деякий час Інна дізналась, що він вже живе закордоном та знайшов собі жінку там. Став «щасливим сім’янином» та «хорошим батьком». Чи хороший батько покине двох своїх дітей? Так, він розлучився з Інною, але це не означає, що діти перестали бути його.
Загалом, щоб утримувати себе та двох малюків Інна стала багато працювати. Вона не мала вищої освіти, лише коледж закінчила. Тому працювала швачкою в ательє, а після цього, ввечері, коли приходила додому та завершувала всі клопоти з дітьми та побутом, сідала та шила на замовлення, або ж ремонтувала одяг.
Поки Інни не було вдома Антон був у садочку, а Аліса з нашою мамою. Вона допомагала Інні, як могла та завжди гарно доглядала дітей. Але в своїх бажаннях поставити дітей на ноги вона забула про себе.
Тому і покинула наш світ через хворобу, яку можна було вилікувати, але Інна не звернулась вчасно до лікарів. Занадто багато часу було втрачено і вже нічого не можна було зробити.
Діти залишились сиротами. Батько про них всі ці роки не згадував і на похорон також не прийшов. Тому я почав обдумувати всиновлення та вдочеріння дітей Інни.
Я навіть не допускав думки про те, що вони підуть в дитячий будинок. Мої батьки не могли б взяти двох дітей на виховання, адже вже старі та не мають стільки сил. А я міг. Проте не знав, яка буде реакція в дружини.
Проте Софія бачила, що я хвилююсь на рахунок цього, хоч і не говорив їй про свою ідею. Я прокручував всі можливі варіанти розвитку подій. Я навіть зрозумів би, якби дружина пішла від мене.
– Якщо я правильно здогадуюсь, то ти хочеш всиновити Антона та Алісу, правда ж? – підійшла до мене Софія, обійняла та ніжно мовила.
– А… Так, хотів, але… Але не знав, яка в в тебе буде реакція, тому не наважувався запитати. – Відвів їй я. – В нас ж є своїх двоє дітей, а так їх буде четверо і я не знаю, чи ти не проти.
– Тоді давай зробимо це. Та й звісно ти не знаєш мою реакцію та думку щодо цього, бо ти не запитував і нічого не розповідав. Давай всиновимо дітей. Я тільки за. Не хочу, щоб племінники потрапили в дитячий будинок. Тим більше, що ми завжди хотіли велику сім’ю. А гроші це взагалі ж для нас не питання. Лише треба буде будинок придбати чи побудувати. Бо ж на всіх місця в квартирі не вистачить.
Так і зробили. Ми забрали дітей до себе та оформили всі необхідні документи. Тепер вони наші діти. Ми почали будувати будинок, щоб було більше місця для всіх. З нуля не будували, а викупили стару хатину та переробили її, відремонтували та зробили такою хатиною, яка б була ідеальною для сім’ї з шести людей.
Зараз вже пройшло три роки. Ми щасливо живемо разом. Ми регулярно відвідуємо могилу Інни та завжди залишаємо багато квітів. Особливо півоній, які так любила вона за життя.
