Мені виповнюється шість років, коли я осиротіла. Мама вже мала двох доньок, коли народжувала третю. Вічно памятатиму її крики, сусідок, що зійшлися, їхні плачі, як урвався мамин голос… Чому не викликали лікаря? Чому не повезли до лікарні? Досі не розкрию цього. Чому? Далеко до
Я осиротіла у шість років. У нас з мамою вже було двоє дівчаток, коли вона народжувала третю. Все памятаю: як мама кричала, як зійшлися сусідки, плакали, як затих мамин голос… Чому не викликали лікаря, не відвезли маму до лікарні? Досі не розумію. Чому? Далеко було до села? Заметіли дороги? Невже ж була якась причина? Мама померла під час пологів, лишивши нас двох і малесеньку новонароджену Мирославку. Тато після маминої смерті зневірився, родичів у нас тут, у Карпатах, не було зовсім, усі на Сході, нікому було допомогти йому з нами впоратись. Сусідки порадили татові терміново одружитися. Не минуло й тижня після маминого похорону, а тато вже жених. Люди радили йому посвататися до вчительки, казали, жінка добра. Тато й пішов. Посватався, і дали згоду. Мабуть, сподобався він їй? Молодий, гарний був точно. Високий, стрункий, очі чорні-чорні, циганські. Задивитись можна було. Увечері тато привіз наречену оглядатись. «А я вам нову мамку привіз!» Мене така досада обійняла, гіркота якась, я не розумом, а серцем дитячим відчувала щось погане. У хаті ще пахло мамою. Ми ще ходили в сукнях, пошитих і випраних її руками, а він уже нову маму нам знайшов. Тепер, через роки, я його розумію, а тоді просто зненавиділа його й наречену його заразом. Що та жінка наговорила про нас, не знаю, але ввійня в хату під ручку з татом. Обоє були трохи пяні, а вона й каже нам: «Кликатимете мене мамою залишусь.» Я молодшій і кажу: «Вона нам не мама. Наша мама померла. Не кликатиму!» Сестричка розревілась, а я як старша виступила наперед. «Ні, не кликатимемо! Ти нам не мама. Чужа ти!» «Ой яка говірка! Ну, тоді я з вами не залишусь.» Вчителька за двері, а тато хотів піти за нею, та раптом на порозі завмер, не пішов. Постояв, схиливши голову, потім обернувся, підійшов до нас, обійняв, та як заголосить, і ми теж ревемо з ним. Навіть маленька Мирославка у ліжечку заплакала. Ми оплакували маму, а тато кохану дружину, та наші сльози були гірші за його. Сирітські сльози вони скрізь однакові, і сирітська туга за рідною матірю усіма мовами одна. Той раз я вперше й востаннє бачила, як плаче тато. Тато прожив з нами ще два тижні, працював у лісгоспі, їхня бригада йшла в гори. Що робити? Іншої роботи в селі не було. Домовився тато із сусідкою, залишив їй грошей на їжу, Мирославку відніс до іншої й подався в гори. Ось ми й самі. Прийде сусідка, зварить, пічку розпалить і пішла. Своїх спорт повно. А ми самі вдома цілими днями: і холодно, і голодно, і страшно. Село почало радити, як допомогти. Потрібна була жінка, щоб родину врятувати. Та не будь-яка, а особлива, здатна чужих дітей прийняти як свої. А де таку знайти? З розмов довідались, що у далекій родичці нашої селянки є молода козачина, яку кинув чоловік через безпліддя. Чи була у неї дитина, та померла й більше Бог не дав точно не знали. Та все ж таки дізналися адресу, написали листа й через тітку Ганну покликали нам Галину. Тато ще був у горах, коли Галина прийшла рано вранці. Увійшла так тихо, що ми й не чули. Прокинулась я, а в хаті кроки. Хтось ходить, зовсім як мама, на кухні брязкає посудом, а по хаті пахне! Млиничкі пече! Ми з сестрою тихесенько дивимось у щілину. Галина мовчки господарювала: мила посуд, мила підлогу. Зрештою, за шереством вона здогадалась, що ми прокинулись. «Ну, ідіть уже, білявчики, поїмо!» Нам чудно, що вона нас так назвала. Ми з сестрою й справді світловолосі й блакитноокі на маму. Набралися смісяць, вийшли. «Сідайте за стіл!» Нас не треба було кликати вдруге. Наїлись млинців і вже почали довіряти цій жієці. «Мене називайте тіткою Галиною. Так і кажіть.» Потім тітка Галина викупала нас із Оксаною, все постирала й пішла. Наступного дня ми чекали: вона прийшла! Дім за її руками перемінився. Знов стало чисто й охайно, як при мамі. Минуло три тижні, тато в горах. Тітка Галина наглядає за нами, краще й не буває, та сама, мабуть, переживає й не дає нам привязатися. Особливо Оксанка до неї тягнулась. Зрозуміло, їй тоді було три роки. Я ставилась обережно. Сувора була ця тітка Галина. Несмішлива. А наша мама була весела, пісні співала, танцю любила, тата «Бодек» кликала. «Ось приїде тато з гір, та й не прийме мене. Який він у вас хоча
