Колись народила первістка в сімнадцять. Зовсім не була готовою до такого кроку. Дитинча обтяжувало мене. І я часом на нього злилася, начебто воно само просилося на світ. А я тут ні до чого. Я наче не причетна до його народження.
Була надто юною і без досвіду. Вважала, що дитина є винною в усіх моїх негараздах. Безгрошів’я, постійне недосипання, нестача часу на спілкування з друзями чи просто відпочинок мене дратували до безтями. Звісно, що мій настрій не минав безслідно для дитини.
Але тоді я була зовсім «зелена» у питаннях виховання дитини. Моє малятко росло без тепла, материнської любові, ласки. І воно не могло бути здоровим і щасливим у такій атмосфері. Я була безвідповідальною мамою і повною егоїсткою. Думала лишень про себе, про свою вигоду і обурювалася на весь світ через власну неспроможність побудувати життя по-іншому.
І тепер мені дуже прикро, що моя дочка не вміє любити, бо я її не віддала цього почуття. Вона не вміє відчувати інших людей, бо це відчуття передається з материнським молоком. А я ковтала таблетки, щоб вигоріло молоко, а дитину годувала магазинними сумішами.
Моя дочка повна егоїстка. У ній я бачу власне віддзеркалення. Я не маю права тепер їй за це докоряти. Я лиш картаю себе, що не віддала дитині того. Що їй у цей час належало. Була скупа на ніжність і ласку, тому наражаюся тепер на грубість власної дочки.
Одне слово, що свого часу посіяла – тепер пожинаю. І це надто боляче переживати самотність поряд з рідною дитиною. Але нарікати можу лишень на себе.
