Ми нещодавно з дружиною взяли шлюб та стали жити на орендованій квартирі. Знайшли недорогу в наших знайомих. В них квартира простоювалась, квартирантів хороших шукати важко було, а за комунальні, що регулярно приходили платити треба. То ж дали нам в оренду квартиру за чисто символічну ціну, щоб ми собі могли жити, а вони були спокійні, що в квартирі хороші люди знаходяться та й за комуналку хтось платить.
Тому ми могли собі заощаджувати, щоб зібрати на власну квартиру. Тобто почалась тотальна економія. Тим більше, по наших підрахунках, економити не довелося б дуже довго, адже в нас обох дуже пристойна зарплата, тому потрібна сума зібралась би за два з половиною роки.
В мене також є молодший брат, який тоді лише закінчив школу. А так як батьки живуть в селі, а брат вступив до ВУЗу, він попросився жити в нас, щоб мати змогу спокійно вчитись та знайти в подальшому роботу і з’їхати на власну орендовану квартиру. Бо гуртожиток, то хоч і веселе місце, але геть не підходить для навчання.
Ми дозволили брату жити в нас, але потім пошкодували про це, адже він доволі скоро просто забив на навчання, став пропускати не тільки лекції, а й практичні заняття. Та й про роботу взагалі не думав. Навіть не намагався щось собі знайти.
І він став нахабніти. То список покупок закатає такий, що в мене очі на лоба лізуть, а коли питаю його, хто це все оплачувати, то каже, що віддасть коли на роботу влаштується, то в дружини моєї запросить курку печену на обід, або рибки червоної. Звісно йому відмовляється в цьому, а він ще й обурюється, чому йому це на стіл не подали. Це все в той час, коли в нас максимально дешеві сніданки, обіди та вечері, бо ми намагаємось зібрати на квартиру.
Я не зміг стерпіти це та сказав брату, щоб той знайшов квартиру, або інше місце, де буде жити та вже з’їхав від нас, адже висіти в нас на шиї та нічого не робити – не діло. Ми втомились від нього. Про що я й повідомив батьків. Хоча брат вже встиг нажалітись та розповісти про те, які ми погані, невдячні та скупі люди.
От-то і допомагай рідним, називається.
