Я вигнала сина та його вагітну дівчину. І не шкодую. Ані трохи.
Коли я розповідаю свою історію, люди реагують по-різному. Хтось осуджує, хтось співчуває, але я завжди кажу одне: ні, мені не соромно. Бо я зробила для свого сина забагато, щоб дозволити йому сісти мені на шию та ще й принести туди «сім’ю».
Я була самотньою матір’ю. Чоловік — ледар та нероба — так і не став справжнім батьком. Работа — це було не для нього. Курив удома, пив з дружками, принижував, жив на моїй шиї. Я терпіла, але одного дня зрозуміла: або я виживу, або він. І я пішла. Вигнала його, як потім і сина.
Працювала по три зміни, не бачила світу, аби тільки в мого Тараса було все: їжа, одяг, тепло, усмішка. Купила двокімнатну у доброму районі. Та упустила головне — час і виховання.
Бабуся допомагала, але занадто. Вона виростила з Тарасика «сиротину», хлопця, якому «усі винні». Він не вмів нічого. Ні приготувати, ні прибрати, ні навіть сказати «дякую». Зате скаржитися бабусі — будь ласка. Я погана мати, я змушую його мити посуд, я не розумію його ніжну душу.
У шістнадцять Тарас був уже сильніший за мене фізично, але за найменшої суворості — біг до бабусі скаржитися. До армії він, звітсја, не пішов — бабуся «відмазала». Вчитися — не хотів. Працювати — тим більше. Сидів вдома, їв, пив з друзями, витрачав мамині гроші та грав у комп’ютер.
А потім, як грім серед ясного неба: «Мамо, Оля вагітна». Оля — його вісімнадцятирічна подружка, першокурсниця, у якої за плечима нічого немає. «Ми будемо жити у тебе», — сказав він. Жодного «можна», «будь ласка», «ми вдячні». Просто заява: «Тепер нас двоє, годую, пои і дай дах».
Я поговорила з ним. Запитала: «А ти працювати збираєшся? А як ви житимете? Ти дитину виховуватимеш, не маючи ні професії, ні відповідальності?» Він мовчав. Дивився в підлогу, жував губу й мовчав. І тоді я зрозуміла — усе. Досить. Я виростила чоловіка, який так і не став дорослим. Я віддала йому все, а він вирішив, що так і має бути.
Скандал був гучний. Я сказала все як є. Я не зобов’язана утримувати молоду сім’ю свого інфантильного сина. Не зобов’язана забезпечувати його дівчину, яка, схоже, думає, що діти — це рожеві пінетки та фотосесії. Я дала йому все, тепер він сам має щось дати цьому світу. Або хоча б собі.
Я виставила їх обох. Так, вагітну дівчину теж. Бо якщо вони дорослі, щоб робити дитину, — нехай будуть дорослі, щоб нести відповідальність.
Тепер вони живуть у моєї матері. Вона грає в рятівницю, витрачає свою пенсію, останні копійки. Я плачу за комуналку, купую їй ліки. Синові — нічого. Ані гривні. І правильно.
Багато хто каже: «Та як же, мати!» А я скажу так — бути матір’ю не означає дозволяти сідати собі на голову. Бути матір’ю — значить навчати. А іноді — і жорстко.
Я не шкодую. Бо якби не вигнала — залишилася б із двумя ледарями на шиї та чужим немовлям у придачу. А в мене, знаєте, теж є життя.
Мій син ще зрозуміє. Може, не одразу. Може, коли сам стане батьком. А може — і не зрозуміє. Але в мене совість чиста. Бо я зробила все, що могла. А коли людина топче твою любов брудними чобітьми — треба захлопнути за нею двері. Навіть якщо це твій син.
