Я вигнала сина та його вагітну дівчину. І не жалкую. Ані краплі.
Коли я розповідаю цю історію, реакції бувають різні. Хтось осуджує, хтось жаліє, але я завжди кажу одне: ні, мені не соромно. Бо я зробила надто багато для свого сина, щоб дозволити йому сісти мені на шию та ще й посадити туди «сім’ю».
Я була самотньою матір’ю. Чоловік – ледар і нероба – так і не став справжнім батьком. Робота – це було не для нього. Курив удома, пив з дружками, принижував, жив на моїй шиї. Я терпіла, але одного дня зрозуміла: або я, або він. І я пішла. Вигнала його, як згодом і сина.
Працювала по три зміни, не бачила світу, аби тільки у мого сина Ярика було все: їжа, одяг, тепло, посмішка. Купила двокімнатну у гарному районі. Та пропустила головне – час і виховання.
Мати допомагала, але занадто. Вона ростила з Ярика «сиротину», хлопчика, якому «всі винні». Він не вмів нічого. Ні приготувати, ні прибрати, навіть «дякую» по-людськи сказати не міг. Зате скаржитися бабусі – будь ласки! Я погана мати, я змушую його мити посуд, я не розумію його «ніжну душу».
У шістнадцять Ярик був вже фізично сильніший за мене, але за найменшого мого слова біг до бабусі скаржитися. До армії він, звичайно, не пішов – мама «відмазала». Вчитися – не хотів. Працювати – тим більше. Сидів вдома, їв, пив з друзями, витрачав мої гроші й грав у комп’ютер.
А потім, як грім серед ясного неба: «Мамо, Олеся вагітна». Олеся – його восемнадцятирічна подружка, першокурсниця, яка й сама нічого за плечима не мала. «Ми будемо жити у тебе», – сказав він. Жодного «чи можна», жодного «будь ласка», жодної подяки. Просто констатація: «Тепер нас двоє, годуй, пої й дай дах над головою».
Я посадила його поговорити. Запитала: «А ти збираєшся працювати? А як ви житимете? Ти дитину збираєшся ростити, не маючи ні професії, ні відповідальності?» Він мовчав. Дивився в підлогу, жував губу – і мовчав. Тоді я зрозуміла – досить. Я виростила чоловіка, який так і не подорослішав. Я віддала йому все, а він вирішив, що так і має бути.
Скандал був гучний. Я сказала все як є. Я не зобов’язана утримувати молоду сім’ю свого інфантильного сина. Не зобов’язана забезпечувати його дівчину, яка, схоже, думає, що діти – це рожеві пінетки та фотосесії. Я дала йому все – тепер він має сам щось дати цьому світу. Або хоча б собі.
Я виставила їх обох. Так, і вагітну дівчину теж. Бо якщо вони дорослі, щоб заводити дитину – нехай будуть дорослі, щоб нести відповідальність.
Тепер вони живуть у моєї матері. Вона грає в рятівницю, витрачає свою пенсію, останні гроші. Я плачу за комуналку, купую їй ліки. Синові – нічого. Жодної копійки. І це правильно.
Багато хто каже: «Та як же, мати!» А я скажу так – бути матір’ю не означає дозволяти сідати собі на голову. БЯ знаю, що колись він зрозуміє, але поки що моє серце залишається твердим, як камінь.
