Я вигнала сина та його вагітну дівчину. І не шкодую. Ані трохи.
Коли розповідаю свою історію, реакції бувають різні. Хтось осуджує, хтось співчуває, але я завжди відповідаю одне: ні, мені не соромно. Бо я зробила для свого сина забагато, щоб дозволити йому сісти мені на шию та ще й принести туди «сім’ю».
Я була самотньою матір’ю. Чоловік — ледар і нероба — так ніколи й не став справжнім батьком. Працювати — це було не для нього. Курив удома, пив з друзяками, принижував мене, жив на моїй шиї. Я терпіла, але одного дня зрозуміла: або я виживу, або він. І я пішла. Вигнала його, як пізніше — і сина.
Працювала по три зміни, не бачила білого світу, аби мій син Руслан мав усе: їжу, одяг, тепло, посмішку. Купила двокімнатну в гарному районі. Тільки упустила головне — час і виховання.
Бабуся допомагала, але надто. Вона ростила з Русланчика сиротку, хлопчика, якому «всі винні». Він не вмів нічого. Ні приготувати, ні прибрати, навіть «дякую» сказати по-людськи. Але скаржитися бабусі — завжди пожалуста. Я погана мати, змушую його мити посуд, не розумію його ніжної душі.
У шістнадцять Руслан був уже сильніший за мене, але при найменшій моїй строгості біг до бабусі скаржитися. До армії він, звісно, не пішов — бабуся «відкорила». Вчитися — не хотів. Працювати — тим більше. Сидів удома, їв, пив з друзями, витрачав мамині гроші і грав у комп’ютер.
А потім, як грім серед ясного неба: «Мамо, Оля вагітна». Оля — його вісімнадцятирічна подружка, першокурсниця, у якої за плечима немає нічого. «Ми будемо жити у тебе», — сказав він. Без «можна», без «будь ласка», без «ми вдячні». Просто констатація: «Тепер нас двоє, годуй, напувай і дай дах».
Я посадила його розмовляти. Запитала: «Ти працювати збираєшся? Як ви житимете? Ти збирався ростити дитину, не маючи ні професії, ні відповідальності?» Він мовчав. Дивився в підлогу, кусав губу і мовчав. І тоді я зрозуміла — усе. Досить. Я виростила чоловіка, який так і не став дорослим. Віддала йому все, а він вирішив, що так і має бути.
Скандал був гучний. Я сказала все як є. Я не зобов’язана утримувати молоду сім’ю свого інфантильного сина. Не зобов’язана утримувати його дівчину, яка, схоже, думає, що діти — це рожеві панчішки та фотосесії. Я дала йому все, тепер він сам має щось дати цьому світу. Хоч би собі.
Я виставила їх обох. Так, і вагітну дівчину теж. Бо якщо вони дорослі, щоб робити дитину — нехай будуть дорослі, щоб нести відповідальність.
Тепер вони живуть у моєї матері. Вона й далі грає в рятівницю, витрачає свою пенсію, останні гроші. Я плачу за комуналку, купую їй ліки. Синові — нічого. Ані копійки. І це правильно.
Багато хто каже: «Ну як же, мати!» А я скажу так — бути матір’ю не означає дозволяти сідати собі на голову. Бути матір’ю — означає вчити. А інколи — і жорстко.
Я не шкодую. Бо якби не вигнала — залишилася б із двома ледарями на шиї та чужою дитиною в придачу. А в мене, знаєте, теж є життя.
Мій син ще зрозуміє. Може, не зараз. Може, коли сам стане батьком. А може — і не зрозуміє. Але у мене совість чиста. Бо я зробила все, що могла. А коли людина топче твою любов брудними чобітьми — треба захлопнути за нею двері. Навіть якщо це твій син.
