Одружився я у пятдесят років, був переконаний, що нарешті знайшов своє щастя, та навіть не підозрював, що на мене чекає далі
Я один із тих чоловіків, що одружилися досить пізно. На жаль, і ця зріла спроба створити сімю завершилася невдачею.
З дитинства мене всі називали «книголюбом». Я й справді любив вчитися, здобув вищу освіту, а пізніше закінчив магістратуру і влаштувався працювати бібліотекарем у Львові. Одного разу товариш познайомив мене з майбутньою дружиною. Її звали Оксана Ковальчук, вона була на девять років молодша за мене мені було пятдесят девять, а їй пятдесят. Оксана справила на мене глибоке враження: освічена, стримана, з великим інтересом до поезії та літератури.
Ми почали спілкуватися, а за кілька місяців я освідчився і почув заповітне «так». Родину я хотів давно, тож був щиро радий. Після весілля залишилися жити в моїй квартирі старша донька Оксани з родиною мешкала в її домі. Щиро кажучи, я навіть не уявляв, як сильно все зміниться.
Адже я все життя звик бути сам, мав свої звички й усталене життя. І тут я зрозумів, як мене все починає дратувати: пляма на стільниці, зімята ковдра, розкидані шкарпетки і десятки дрібниць, яким не місце в моєму ідеальному порядку. Здавалося, я став працівником готелю на мені лежали всі хатні справи. Оксана ще й мала труднощі з грошима: коли потекла кухонна кранка, замість лагодити, зламала ще більше, а тоді довелося кликати сантехніка, і за це платити немалі гривні.
У той день я зрозумів: сил терпіти не маю й не хочу ми ж не діти, щоб пристосовуватись до зовсім різних життів. Невдовзі ми поговорили відверто: як з’ясувалось, Оксана всім була задоволена. Я людина спокійна, сварок не переношу, але дійти згоди не вдалося. Її донька вже розпланувала своє життя в матерньому помешканні, розраховуючи, що Оксана житиме зі мною. Лише через три місяці, важко й неохоче, Оксана погодилася на розлучення та попросила повернути всі подарунки. Повернути відро для сміття й срібний ланцюжок було для мене дрібницею.
Цей досвід змусив мене замислитись: а чи можливо справді створити гармонійну сімю вже після пятдесяти? Висновок зробив простий: у будь-якому віці краще залишатися чесним із собою й не втрачати внутрішнього миру тільки тоді можна відчути справжнє щастя, незалежно від того, поруч хтось, чи ні.
