«Я йду до молодички», урочисто проголошує дідусь 65 років, напихаючи свій зношений чемодан речами. За годину повертається додому у сльозах.
Я йду до молодички! урочисто голосить дідусь шістдесяти пяти літ, з усієї сили намагаючись запхати в чемодан улюблений клітчастий плед, який ніяк не хотів пакуватися.
Віталій Петрович сказав це, наче робив заяву на телебаченні про відкриття нового континенту чи старт космічного рейсу. Гучно, з надривом, розраховуючи на шок.
Та жодного шоку не сталося. Навіть тарілка не впала.
Його дружина, Галина Сергіївна, стоїть біля прасувальної дошки і неквапливо водить праскою по його святковій сорочці. Пара з шипінням розсіюється квартирою, змішуючись із ароматом чаю.
Чудово чую, Віталію, рівно сказала вона, не відриваючи погляду від заломів. Труси з начосом склав? Надворі листопад, твоя молодичка не буде тобі нирки гріти.
Віталій Петрович застиг, зіщулившись із вовняним носком, що так і завис у повітрі. Очікував хоч чогось битого посуду, крику, стогону, ультиматуму викликати дітей або хоча б гасла «не йди!».
А тут спокійна побутова турбота.
До чого тут труси, Галинко?! вигукнув він, відчуваючи, як лице заливається жаром. Я про кохання, про нове життя, про… ренесанс!
Врешті-решт, плед вдалося втулити, він навалився на чемодан усією вагою і зробив спробу застібнути блискавку. Чемодан скрипів, як його коліна, але таки зачинився.
А ти про начіс! Ось уся ти така приземлена! Банальна! перехопив подих. А там політ, натхнення, енергія!
Ну й як звати ту «енергію»? Галина акуратно розвішує сорочку і передає чоловікові. Чи вона у тебе як у телефоні «Зайченя»?
Її звати Ярина! важливо відповідає Віталій, беручи сорочку. Вона не просто жінка, вона муза.
Галина тихо усміхається, бо добре знає найбільша поезія, яку чув її Віталій, це тости на іменини кума.
Ярина, кажеш. Гарно. І скільки твоїй музі років?
Двадцять вісім! трошки надривно випалює Віталій і дивиться у вічі дружині, кидаючи виклик.
Галина Сергіївна відкладає праску і пильно дивиться на чоловіка. Наче на стару улюблену шафу, в якої зненацька відвалилася дверка.
Віталію, говорить вона тихо, але в її голосі чується криця. Тобі шістдесят пять. Радикуліт після довгих посиденьок у туалеті, дієта 5 через печінку. Що робитимеш з двадцятивосьмирічною Яриною? Вірші читатимеш?
Не твоє діло! гаркнув Віталій, хапаючи валізу. Ми будемо всюди їздити! Гуляти під місячним світлом! Жити на повну! Я ще молодий душею!
Він дриґнув валізу, але вона важила, як мішок картоплі. В спині вистрелив біль, але Віталій намагається триматися.
Не можна показувати слабкість перед уже майже колишньою.
Таблетки від тиску не забудь, любостраждальцю, відгукнулась Галина, прасуючи наволочку. Вони у верхній шухляді комоду. І мазь для спини.
Мені не треба ніяких пігулок! бовкнув він, хоча серце вже вискакувало з грудей. Біля неї я почуваюся на тридцять! Все, Галя. Прощавай. Тобі лишаю квартиру, щедрий який.
Дякую, годувальник, кивнула вона. Ключі на тумбочку кинь. І сміття не забудь раз уже виходиш.
Це його добило остаточно. Ніяких сліз, ніякої істерики просто «візьми сміття».
Схопив пакет біля порога, підняв підборіддя і ступив на сходову клітку. Двері за ним тихо клацнули.
У підїзді пахне котами і смаженою бульбою з третього поверху. Валіза важка, спина ниє, а в кишені вібрує телефон.
Напевно, Ярина пише, чекає лицаря.
Чекати ліфта вічність. Віталій дістає смартфон серце стрибає у грудях. Повідомлення: «Коханий, ти скоро? Я вже замовила столик! А ще є проблема…»
Читає: «Мамо, потрібно терміново переказати пять тисяч гривень на ліки, а я не можу ліміт. Скинь, будь ласка, при зустрічі віддам!»
Пять тисяч? Дивно. Вчора було «тільки три» на таксі, позавчора «дві» на оплату інтернету, а тиждень тому десять тисяч на «надихаючі курси».
Ліфт приходить. Віталій тягне валізу, дивиться у дзеркало: на нього дивиться літній дід у кепці, червоний від сорому, розгублений, зі зморшками.
«Я йду до молодички», пригадує подумки, але слова вже не такі героїчні.
Дощ іти не перестає. Холодний вітер зриває з дерев останнє листя. Віталій тягне валізу до зупинки: Ярина живе на околиці, в новобудові.
Сідає на мокру лавку, пальці замерзли, відкриває банківський додаток.
Баланс: 4800 гривень. Пенсія тільки через тиждень.
Ой, біда, бурмоче.
Пише: «Ярино, сонечко, зараз ледь щось є. Приїду дам готівкою, у мене є схованка».
Відповідь: смайлик із закоченими очима. Потім: «Віталік, ну що ти як малий? Позич у когось! Мамі кепсько! Якщо любиш знайдеш!»
«Віталік». Не Віталій, не коханий. Як сусідського кота кличе.
Неприємне відчуття наростає. Ніколи з Яриною не розмовляв по відео камера «поламана», інтернет «поганий». А фото як з глянцю.
Зателефонував довгі гудки, потім відбили.
Тут же повідомлення: «Не можу говорити, я плачу!»
Віталій обіймає валізу і дивиться, як повз носяться машини, обливаючи брудом.
Дощ пробирає до кісток, спина болить ще дужче.
Ярино, пробує голосно. Імя як пластик у роті.
Телефон знову спалахує: «Ну що? Перерахував? Якщо ні не їдь. Мені не потрібен старий, що не може вирішити прості речі».
Літери розтікалися. Він згадав Галю. Як вона вчора мовчки натирала йому спину, як готувала його ненависні парові котлети, як знала, де його шкарпетки.
«Мені не потрібен чоловік…»
Уявив себе в чужій квартирі Ярини чужий диван, чужий запах. Постійна потреба бути «ого-го».
Плати, плати, плати. За право триматися поруч із молодістю.
А якщо схопить спину, чи змаже вона маззю, чи махне рукою?
Віталій повільно піднімається, коліна хрустять. Бачить підїжджаючий автобус, але не встає.
Автобус поїхав, обдавши його димом.
Він ще хвильку стоїть, дивиться на дорогу, а потім розвертається, підбирає важку валізу і плететься назад. Додому.
Шлях здається безкінечним. Ліфт, звісно ж, зламався класика. Тягне валізу на третій поверх пішки.
На кожному майданчику зупиняється, важко дихає, витирає піт. Серце калатає вже не від любові.
Біля дверей рідної квартири вагається, ставить валізу і натискає дзвінок. Тиша. Ще раз. Нема нікого.
Паніка накриває: може, Галя теж пішла? Може, замки поміняла?
Ключі ж кинув, як дурень! Натискає дзвінок ще раз.
Галю! хрипко. Галя, відчини!
Зашурхотів замок. Відкривається двері на порозі спокійна Галина Сергіївна, у домашньому халаті.
Віталій стоїть мокрий, з кепкою в руках, сльози течуть по щоках.
Я… почав, але голос зірвався. Я, Галя… Там автобус… І дощ… І я подумав…
Він не може сказати правду, що Ярина лише вимагала грошей. Надто соромно.
Галина зиркнула на нього, на валізу і полегшено зітхнула.
Сміття викинув? питає спокійно.
Він ляпнув поглядом пакета немає, забув на лавці.
Забув… шепоче, опускаючи очі.
Галина зітхає, відходить убік, щоб впустити його.
Проходь вже, Ромео. Чай остигає. Руки помий, весь брудний.
Він із валізою вповзає у передпокій. З знайомого запаху свіжої білизни і ліків захоплює дух.
Віталій миттєво роззувається, миє руки, довго дивиться у дзеркало на старого, втомленого чоловіка. Умиває холодною водою сльози й приниження.
Заходить на кухню Галина наливає чай у його улюблену чашку. На столі парові котлети.
Галино, тихо, сідаючи за стіл. Пробач мене, старого дурня. Дурість…
Їж, коротко без емоцій. А то зовсім охолоне.
Ні, справді. Яка Ярина? Я без тебе… та я й не знаю, де страховий поліс.
У теці з документами, верхній шухляді, веде далі, сідаючи навпроти. Віталію, тільки не починай театру. Повернувся і добре.
Він жує котлету вона здається найсмачнішою у світі.
Вона… ця Ярина… зненацька наважується збрехати хоча б трішки для гідності. Виявилася не такою. Курить, матюкається.
Галина глянула поверх окулярів. Очі теплі, грають іскорки.
Ну і ну, серйозно каже. Таких треба уникати.
Я їй кажу: «Добродійко, ваш лексикон не до лиця». А вона…
Він махає рукою:
Усе, зрозумів: порожнеча. Вакуум.
Головне, що додому вчасно, кивнула вона. Добре, що не в РАЦСі.
Бере зі столу мазь і ставить перед ним.
Спину, напевне, защемило, поки валізу тяганняв?
Віталій червоніє.
Є трохи.
Знімай сорочку намажу.
Він крехкає, знімає сорочку. Сильні руки дружини натирають спину пече, але приємно.
Галю, бурмоче.
А?
Ти ж знала, що я повернуся?
Авжеж знала.
Чому?
Вона легенько плескає по плечу.
Бо у валізі не було ні трусів, ні ліків. І ще ти туди мій старий кожух напхав, який я просила віднести у хімчистку.
Віталій ошелешено повертається.
Кожух?
Кожух. Я ще ранком бачила, як ти його пхаєш! Гадав, я не помічу? Ти ж сліпий без окулярів!
Пауза. Віталій обмірковує: йшов у “нове життя” з чужою шубою.
Він починає сміятися. Тихо, а потім голосніше аж до сліз.
Галина всміхається краєчком губ.
Ну і старий ти трухляк, лагідно сварить. Ладно, доїдай. Завтра на дачу банки у погріб зносити. От тобі і свіже повітря!
Поїдемо, Галинка. Обовязково, витирає сльози.
В кишені вібрує телефон: «Ярина: Ти де? Мамі погано! Хоч тисячу скинь!!»
Він впевнено тисне «Заблокувати». І видаляє чат. Кладе телефон екраном вниз.
Галю, а може, ну їх ці банки? Давай шашлик посмажимо? Я сам замариную мясо, як ти любиш, із цибулею!
Галина піднімає брову вона не бачила його біля мангалу багато років.
Шашлик? перепитує. А дієта?
Та до чорта, сміється він. Один раз живемо!
Він бере її руку, шорстку від праці, і ніяково цілує.
Дякую, що пустила.
Вона легенько звільняє руку.
Їж, Дон Жуане, суворо. А то катлети охолонуть зовсім.
З вікна лупить дощ, вітер рве гілки, але на кухні світло й тепло. На стільці парадна сорочка, пахне маззю та чаєм.
І цей запах найкращий у світі.
Віталій дивиться на дружину й думає: двадцять вісім років, звісно, прекрасно. Але хто ще знає, що він може переплутати у валізі свою шубу, і все одно його впустять додому?
Галю?
Ну що ще?
А шубу все ж до хімчистки треба віднести. Завтра занесу.
Занеси. І валізу розбери. І плед дістань ноги мерзнуть!
Він киває, відкушує шматочок котлети.
Життя триває. І воно, лишенько, не таке вже й погане.
