Помилка, котру допустив у молоді роки, переслідувала мене впродовж життя. Але виправляти щось було уже пізно. Життя не відкрутиш назад! І можливості втрачено!
Свого часу я покинув свою дружину, звинувативши її у зраді. Вона настільки була ошелешена моїм звинуваченням, що не стала шукати виправдань. Залишилася одна з семирічним сином.
Я цілком вийшов з їхнього життя. Виїхав в іншу країну. Одружуватися вдруге не збирався, але жінок не ігнорував . Для любовних утіх завжди когось знаходив. Усе інше мене не цікавило. Мені так було добре. Ніяких обов’язків, претензій, непорозумінь. Життя було суцільним задоволенням.
Як один день минули двадцять п’ять років. Саме за такий термін повернувся на батьківщину, в рідне місто. Може, і не повертався, але роки робили своє. Мені було наче й не багато – всього лиш шістдесят один рік, однак сили вже були не ті, що колись. Захотілося відпочити, поспілкуватися з кимось з близьких. Та, на жаль, впродовж життя я так і не зміг завести хоч одного друга. Плив за течією, нехтуючи всім, що могло принести мені хоч якийсь клопіт.
І ось тепер, коли вже сивина цілком покрила голову і сил стало менше, ніж було колись, для любощів чи будь-якої роботи, зрозумів яку помилку я вчинив колись. У час нездужання не було кому навіть води подати.
Згадав тепер, що в мене є десь людина, в жилах котрої тече моя кров – це син мій Андрій.
Пішов до нього, щоб поговорити – все-таки рідні. Однак син подав вигляд, що не пізнав мене. Чи й справді не впізнав? Не знаю. Але сказав, що в нього нема тата і ніколи не було.
Після цих слів я розвернувся і пішов, бо нічого було більше сказати синові, якого втратив двадцять п’ять років тому. Є речі, які не можна надолужити, на жаль.
