Я виїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимом написав чоловік.
Знову ти за своє, Марічко! Ну скільки можна? У нас кожна копійка на рахунку, а тобі пальто нове подавай. Старе що, зовсім розвалилося?
Андрію, воно не розвалилося, воно просто старе! Йому сім років. Сім! Я ходжу в ньому, як опудало. Усі на роботі вже по три рази гардероб оновили, одна я, як з минулого століття. Невже я не заслужила одного нещасного пальта?
Заслужила, звісно, заслужила! Андрій розвів руками, і його обличчя перекривилося звичною гримасою дратування. Тільки давай не зараз. Ти ж знаєш, у мене проект горить, усі гроші в обігу. Закінчу з угодою купимо тобі хоча б норкову шубу. А поки потерпи.
Я терплю вже двадцять років, Андрію. Усе наше життя я терплю. Спочатку поки ти інститут закінчиш. Потім поки на першу машину назбираємо. Потім на цю квартиру, точніше, на її ремонт, бо дісталася вона мені від батьків. Завжди є щось важливіше, ніж я.
Марійка сама здивувалася своїм словам. Зазвичай вона мовчала, ковтала образу й ішла на кухню заварювати чай, щоб заспокоїтися. Але сьогодні щось прорвалося. Накопичилося. Вона втомлено дивилася на чоловіка колись улюбленого, рідного, а тепер майже чужого, з вічно незадоволеним обличчям і згаслими очима.
Починається, прошипів він, знімаючи з вішалки куртку. Концерт за замовленням. Усе, я не можу це слухати. Мені на зустріч треба.
Яка зустріч о дев’ятій вечора? тихо запитала Марійка, хоча вже знала відповідь. Ці «зустрічі» стали надто частими останні півроку.
Ділова, Марічко, ділова! Не всім же в бібліотеці до шести пилом дихати. Є люди, які працюють, щоб такі, як ти, могли про пальто мріяти.
Він грюкнув дверима так, що задзвеніли склянки в старому серванті. Марійка здригнулася й залишилася стояти посеред передпокою. Тиша, яка настала після його виходу, була оглушливою, густою, як кисель. Вона повільно пройшла на кухню, машинально поставила чайник. Руки тремтіли. Не від злості, а від якоїсь смокчучої пустоти всередині. Вона знала, що його немає на зустрічі. Знала, що є інша жінка молода, яскрава, з його роботи. Вона не хотіла в це вірити, відганяла від себе думки, але вони поверталися знову і знову, як набридливі мухи.
Телефон у кишені халата завибрував. Напевно, вибачається, як завжди. Зараз напише щось на кшталт «Вибач, спалахнув. Повернусь поговоримо». Марійка дістала телефон. Повідомлення від Андрія. Але слова були зовсім інші.
«Я виїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимом».
Всього вісім слів. Коротких, різких, як удари сокирою. Марійка перечитала їх раз, другий, третій. Літери скакали перед очима, відмовляючись складатися в зрозумілий текст. Не може бути. Це якась зла жарт. Він не міг так вчинити. Після двадцяти років шлюбу. Просто піти, написавши повідомлення.
Вона метнулася до спальні. Відкрила шафу. Його половина була майже порожньою. Зникли найкращі костюми, сорочки, светри. На полиці самотно лежав забутий крават. На тумбочці не було його годинника і зарядки для телефону. Він зібрався заздалегідь. Цей скандал через пальто був лише приводом. Зручним привідником, щоб піти.
Ноги підкошилися, і Марійка опустилася на ліжко. Дихати стало важко. Вона дивилася на порожнє місце в шафі й не могла повірити. Двадцять років. Усе її свідоме життя. Вони познайомилися в інституті, одружилися одразу після випуску. Жили у цій самій квартирі, яку їй залишили батьки. Разом клеїли шпалери, вибирали меблі, мріяли про дітей, які так і не з’явилися. Вона працювала в районній бібліотеці, він будував свій невеликий бізнес. Життя було не цукром, але воно було їхнім спільним життям. А тепер він просто взяв і викреслив усе це одним повідомленням.
Першою справою вона подзвонила Світлані, єдиній близькій подрузі.
Світко… він пішов, прошепотіла Марійка в трубку, ледве стримуючи ридання.
Хто пішов? Куди пішов? не зрозуміла сонна Світлана. Марічко, ти чого?
Андрій. Пішов. Назавжди. Написав, що виїжджає.
У трубці на кілька секунд повисла тиша.
Ось же козел! нарешті вигукнула Світлана своїм голосливим голосом. Я ж тобі казала, що його «нічні наради» добром не скінчаться! Так, без паніки. Він повернеться. Перебеситься й повернеться, куди він подінеться.
Ні, Світко. Він речі забрав.
Які, усі?
Майже усі. Написав, що ключі під килимом залишить.
Ах він!.. Світлана шукала слова. Так, сиди вдома, нікуди не ходи. Я зараз приїду. Купи вина. Або краще горілки. Лікуватимемо твоє розбите серце.
Світлана примчала за сорок хвилин
