Я виїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимом, написав чоловік.
Знову ти за своє, Оленко! Ну скільки можна? У нас кожна копійка на рахунку, а тобі нове пальто подавай. Старе що, зовсім розвалилося?
Василю, воно не розвалилося, воно просто старе! Йому сім років. Сім! Я ходжу в ньому, як опудало. Усі на роботі вже по три рази гардероб оновили, одна я, як із минулого століття. Невже я не заслужила одного нещасного пальта?
Заслужила, звісно, заслужила! Василь розвів руками, і його обличчя спотворювала звична гримаса роздратування. Але давай не зараз. Ти ж знаєш, у мене проект горить, усі гроші в обігу. Закінчу справу купимо тобі хоч норкову шубу. А поки потерпи.
Я терплю вже двадцять років, Василю. Все наше життя я терплю. Спочатку поки ти інститут закінчиш. Потім поки на першу машину зберемо. Потім на цю квартиру, точніше, на її ремонт, бо дісталася вона мені від батьків. Завжди є щось важливіше, ніж я.
Олена сама здивувалася своїм словам. Зазвичай вона мовчала, ковтала образу й йшла на кухню заварювати чай, щоб заспокоїтися. Але сьогодні щось прорвалося. Накопичилося. Вона втомлено дивилася на чоловіка колись улюбленого, рідного, а тепер майже чужого, з вічно незадоволеним обличчям і згаслими очима.
Починається, прошипів він, знімаючи з вішалки куртку. Концерт за заявками. Усе, я не можу це слухати. Мені на зустріч треба.
Яка зустріч о девятій вечора? тихо спитала Олена, хоча вже знала відповідь. Ці «зустрічі» стали занадто частими останні півроку.
Ділова, Олено, ділова! Не всім же в бібліотеці до шостої пилом дихати. Є люди, які працюють, щоб такі, як ти, могли про пальто мріяти.
Він грюкнув дверима так, що задзвеніли шибки в старому серванті. Олена здригнулася й залишилася стояти посеред передпокою. Тиша, що настала після його виходу, була оглушливою, густою, як кисель. Вона повільно пройшла на кухню, автоматично поставила чайник. Руки тремтіли. Не від злості, а від якоїсь сосучої порожнечі всередині. Вона знала, що він не на зустрічі. Знала, що є інша жінка молода, яскрава, з його роботи. Вона не хотіла в це вірити, відганяла від себе думки, але вони поверталися знову й знову, як навязливі мухи.
Телефон у кишені халата завибрував. Напевно, вибачається, як завжди. Зараз напише щось на кшталт «Вибач, спалахнув. Повернусь поговоримо». Олена дістала телефон. Повідомлення від Василя. Але слова були зовсім інші.
«Я виїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимом».
Всього вісім слів. Коротких, різаних, як удари сокири. Олена перечитала їх раз, другий, третій. Літери скакали перед очима, відмовляючись складатися в осмислений текст. Не може бути. Це якась зла жарт. Він не міг так вчинити. Після двадцяти років шлюбу. Просто піти, написавши повідомлення.
Вона кинулася до спальні. Відчинила шафу. Його половина була майже порожня. Зникли найкращі костюми, сорочки, светри. На полиці самотньо лежав забутий краватка. На тумбочці не було його годинника й зарядки для телефону. Він зібрався заздалегідь. Цей скандал через пальто був лише приводом. Зручною нагодою, щоб піти.
Ноги підкотилися, і Олена опустилася на ліжко. Подиху не вистачало. Вона дивилася на порожнє місце в шафі й не могла повірити. Двадцять років. Все її свідоме життя. Вони познайомилися в інституті, одружилися одразу після випуску. Жили в цій самій квартирі, яку їй залишили батьки. Разом клеїли шпалери, вибирали меблі, мріяли про дітей, які так і не народилися. Вона працювала в районній бібліотеці, він будував свій невеликий бізнес. Жит
