Мої батьки все життя обділяли мене увагою та любов’ю. Варто почати з того, що я не була запланованою дитиною. Мама завагітніла, коли навчалася в університеті. Через мене їй довелося покинути навчання та стати домашньою господинею. Тато також забувся про безтурботне життя й вимушений був влаштуватися на роботу, щоб забезпечувати сім’ю.
Поки їхні однолітки розважалися та будували успішні кар’єри, мої батьки няньчилися з вередливою дитиною, що не давала спати вночі. Коли у них народилася друга дитина, все змінилося.
Довгоочікуваний син, про якого так мріяв тато. Мама з рук брата не спускала, постійно голубила та говорила як сильно любить. Я з дочки перетворилася на няньку, додаток до Максима. Йому купували усе найкраще, що тільки заманеться. Іграшки, ігри, речі, гаджети. Коли я прохала про щось, чула одне й те ж саме: «Немає грошей», «Це тобі не потрібно», «Можливо іншим разом».
Хіба дитина не розуміє, що стала зайвою у власній родині? З часом я змирилася з такою роллю й звикла, що до мене всім байдуже. Якби сильно я не намагалася продемонструвати свої уміння: допомагала матері по дому, в усьому слухалася батька, гарно навчалася, перемагала в конкурсах та олімпіадах – цього не помічали. Мали значення лише досягнення молодшого сина.
Стало легше, коли я переїхала жити окремо. З мамою ми додзвонювалися дуже рідко й додому я практично не приїжджала. Згодом одружилася, весілля ми з чоловіком робили власним коштом, батьки знову не могли допомогти. Спершу орендували житло, згодом придбали власне в кредит.
Максим тим часом вивчився й також знайшов собі наречену. Бачили б ви, яке пишне свято йому влаштували. Батьки подарували брату квартиру й тепер допомагають фінансово його родині, бо він один працює, невістка пішла у декрет.
Я вже давно змирилася з цією несправедливістю та нерівним ставленням. Проте не можу пробачити їм такого ж ставлення до моєї дитини. Коли народилася Злата, вони ні копійки не дали для своєї онучки. Мені ті гроші не потрібні, краще б приділяли їй увагу. Їм знову ніколи, бо Максим теж став батьком й вони постійно сидять з Денисом, своїм онуком.
Поки донечка була маленькою, нічого не помічала та коли підросла, почала запитувати, чого дідусь та бабуся більше часу проводять з її двоюрідним братом, а з нею не хочуть. Що я могла відповісти дитині. Вигадала щось типу, що Денис менший, тому потребує більше догляду, ніж вона.
Якось говорила на цю тему з мамою. Чесно розповіла, що моя дочка хоче більше їхньої любові та підтримки. Та бабуся удала, що не розуміє причини моїх претензій. Натомість я не повинна думати лише про себе та свою дитину.
