Я маю старшого брата Сергія. Він зі своєю дружиною та дітьми живуть у місті. В той час як я залишилися поруч батьків. Річ у тім, що між нами з братом велика різниця у віці – 15 років. Я була ще дитиною, коли сама стала тіткою. Батьки наважилися на другу дитину в досить пізньому віці, тож моє дитинство радше було пов’язане з працею, ніж дитячими розвагами.
Поки мої друзі та однолітки бігали у дворі, я вимушена була допомагати батькам по господарству, якого у нас було чимало. Тримали вони корову, биків, свиней та курей. Це значить, що всім їм потрібно було заготовляти їжу на зиму та й влітку город ніхто не скасовував. Якщо ми не поралися з городиною, то їхали на сіно. Тато прокидався вдосвіта, їхав косити, ми з мамою тим часом готували сніданок й поспішала до тата на сіно. Цілий день його перевертали, а потім ще й звезти потрібно.
Коли приходила осінь ми збирали урожай. Не лише городиною були багаті, а ще й сад давав рясний урожай. Це означало, що потрібно робити закрутки, обривати яблука, груші, сливи. Перекручувати виноград у сік. А потім все гарненько прибирати, зачищати город, змітати листя, виривати посохлі квіти.
Дівувати я не ходила, бо просто не вистачало на це сили. Хоч дівчата й намагалися витягти мене з дому, щоб піти кудись посидіти, я не мала на це бажання. Після випускного настав час задуматися про майбутнє. Вступити до міста не могла, тому що не було на кого покинути батьків. Брата наші проблеми не цікавили, він мав власну сім’ю та власні клопоти. Я записалася на курси шиття й залишилася жити з татом та мамою.
Добре, що вдалося влаштуватися на роботу на швейну фабрику у сусідньому місті. На роботу я виїжджала ранесенько, поверталася пізно. У ті дні, коли мала вихідні – допомагала батькам підганяти роботу. Я не скаржуся на своє життя, адже сама обрала такий шлях. Мені незрозуміла позиція мого брата та невістки.
Вони приїжджають до батьків досить часто, інколи залишають дітей на вихідні. Правда підбирають для візитів такі дні, коли працювати фізично не можна. Якщо раніше вони хоча б заради пристойності пропонували свою допомогу, то тепер забулися про елементарні правила ввічливості. Складається враження, що дім батьків став для них безплатним супермаркетом.
Невістка без зайвої сором’язливості робить ревізію в погребі, виносить, що хоче. Потім йде на кухню, щоб перевірити холодильник та шафи із солоденьким. Вона страшенно любить солодке й мати постійно випікає для неї чи то тортики, чи то тістечка. Зараз невістка прямо замовляє матері те, що бажає. При цьому нічим не допомагає. Поки ми з мамою пораємося на кухні, щоб приготувати смачну вечерю, вона сидить у вітальні перед телевізором або зависає у своєму телефоні. Навіть не заговорить до нас. Брат не бачить нічого поганого у такій поведінці дружини. Навіть сварить мене ніби то я до неї придираюся.
А бачили б ви що вироблять їхні діти у нашому домі. Риються без дозволу у шафах, беруть мої речі, малюють шпалери, кидаються подушками. Я постійно роблю їм зауваження на які вони не реагують. В той час як батьки навіть не звертають на це все уваги.
Я не знаю звідки у батьків стільки терпіння до сім’ї сина. Невже вони не бачать, що їх просто використовують? Я вже декілька разів хотіла поговорити з Сергієм, сказати, що вони також повинні допомагати, а не тільки приїжджати за торбами з харчами, але мати забороняє мені підіймати цю тему. Вона постійно бідкається, що жити у місті дорого й затратно, тому вони мусять допомагати Сергієві, хоч таким чином, як фінансами не можуть.
Я вдаюся в питання, якщо вони так турбуються про старшого сина, чому взагалі не думають про мене й моє майбутнє. Чого я повинна їх няньчити й допомагати, якщо також можу переїхати в місто й жити у своє задоволення, а до батьків приїжджати лише тоді, коли закінчуються харчі.
