Дивлячись на мене зараз – на успішну, красиву, заміжню жінку, що знайшла своє щастя та чоловіка, що став для неї горою, яка весь час захищає мене, ви навіть не здогадаєтесь про мою важку молодість.
Тоді я по вуха залізла в кохання до Артема. Ми з ним з сьомого класу зустрічались, а в одинадцятому я завагітніла. Мені було страшно і я наважилась розповісти про все лише тоді, коли живіт вже став дуже помітним.
Мама мого коханого заявила, що весілля ні в якому разі не буде і що взагалі не знати, хто насправді батько дитини, яка знаходилась в моєму лоні. Ще й пліток порозпускала.
Ми з батьками дуже багато та плідно працювали, щоб покласти мою любу донечку на ноги. Але сталось так, що вони потрапили в ДТП і не змогли вибороти своє життя в лікарні.
Тоді я стала все тягнути сама. Пішла працювати бухгалтеркою в одне підприємство. Там і познайомилась зі своїм чоловіком, який був замісником директора. Його не хвилювало моє минуле, з Софійкою він потоваришував і ми стали однією сім’єю. В нас все було прекрасно і є досі.
Артем ж одружився з якоюсь дівчиною. Справи в них йдуть дуже так собі. Загалом бідно живуть.
А мама Артема дуже постаріла, за ці двадцять років, стала пенсіонеркою. Але Артем з дружиною не захотіли їй допомагати та брати до себе. Тоді вона прийшла… Вгадайте до кого? Так! До мене!
Вона не просто прийшла, а стала вимагати, щоб я її утримала та доглядала, адже моя донька її онука. І взагалі я їй життям зобов’язана, адже якби не вона тоді відмовила мені у весіллі з Артемом, то я б зараз, певно, не так жила.
Я з криками й обуренням вигнала її з свого дому. Як то так взагалі?! Хіба не вона казала, що не знати від кого ця дитина, а як доля прижала, то, дись, онуку бачити захотіла.
