Я їхав додому на машині. Зателефонувала дружина. Щоб не відвертатися, я зупинився поговорити. У вікно машини постукав дідусь. Я опустив скло і запитав, що потрібно:
– Це таксі? – Запитує дідусь.
– Ні, а вам куди потрібно?
Дідусь назвав адресу. Я сказав, що їду в тому напрямку, він влаштувався на передньому сидінні.
– Я з поліклініки вийшов. – говорить дідусь.- Автобус відходить. Я махаю рукою водію, а він чи не побачив, чи не захотів мене чекати. А наступний буде через годину.
– Чому ви тут? – Запитую.
– Та я ж говорю, з поліклініки. Кожен день їжджу по «здоров’я» – жартує дідусь. – На автобус у дві сторони виходить немало за квиток. А що робити?
Я поглядав на дідуся і мені соромно за нас, усіх. Ветеран війни. Скільки їх залишилося, одиниці. А піклуватися про них немає кому. Держава, яка славиться артистами, співаками, перемоги в олімпіадах, зовсім забули про ветеранів, пенсіонерів. Про їхні проблеми, і життя, коли сили покидають. Коли дідусь не може дійти до свого будинку. Хоч здоровому чоловіку йти найбільше п’ятнадцять хвилин.
Я запитував дорогу. Ми звернули в іншу сторону від мого маршруту, але я довіз дідуся до його будинку. Дідусь дістав гаманець:
– Не потрібно, я просто вас привіз додому, плату не візьму.
Дідусь виходив із машини зі сльозами вдячності. Не поспішаючи пішов до будинку. Це ми повинні дякувати йому. Це він поклав своє здоров’я, щоб ми могли їздить на машинах, розмовляти по телефону, радіти життю. А ми забуваємо допомагати дідусям, щоб вони не відчували себе кинутими.
