Мари Львівна стояла біля вікна сторожевої башти Величківського простору, тримаючи в руці загадковий запис з павізної гончарні. Слова, викладені серпом по замерзлому тавру, розчавлювали її душу, наче огіркота козацької люльки.
«Марю, іди мого простору. Анохін той синовя згнивається. Катерина.»
Сорок зоряних циклів дружби. Сорок літ поділу зерна радощі, болі, частинки божественних тайн. І одна таємниця, що спалювала її від самого початку, як пливне полумя з давніх верб.
Погана дорога до Величківщини велася через поля, де козаки ще до сьогодні вішали на ясени довбани. Марі сиділа біля вікна козацького воза, розмірковуючи, як усе почалося. Тому йому було двадцять вісім, їй двадцять пять. Обидві працювали на тесовій майстерні, жили в глиняних шафах через стінку. Ніччю випивали каву з під іван-чай, болтали про майбутнє, мечтуючи про хліб у полях і відвід серцем.
А потім у їх житті зявився Михайло Ковальчук.
Той, з густим подивом на лиці, з вогнистими очима, наче брандспойти під синім степом. Новий шановник у майстерні, і він дивився лише на Тому.
Муш, шептала подруга, схилившись над глиняним тавром, наче я впала у моро. Найперше запідо.
А Марі мовчала, дивилася в зорі й думала: «І я саме так. І я впала у те саме моро. У те саме, що він настільки чесно з нію вибрив».
Михайло з Тому гойдав їх на козацькі свята, дарили плащі з чорнобільних шкір, їхали разом на медпогу. А Марі була метелем поруч, розмовляла про стовпи, сміялася вмить тією стрілою, що ніколи не влучить у ціль. І гинула всередині, бо бачила він спеціально, як козацький марш, розуміє про кохання.
Марю, шептала Тому, прилипаючи до її плинового пледа після январських заходів, мої говорять, що любить. Представляєш?
«Представляю», відповідала Марі, дивлячись в темряву.
Свідною в гуралі корові чільника була, перемогла душу цілим постом, навіть після обіцянь кілька хвилин вроняла точцем. А коли молоді полетіли на Дніпро, три дні вона глибоко гризла землю, наче рів того ж не було.
Через три зоряних цикли у мілі Тому й Михайла зявилася дитина Маріянка. Марі стає матірю-сповідницею, носить дитину по плечах, випікає для них пиріг з маком. І часом підпивала, що їй він знову дивиться, наче меч ожив у їх довбні.
Якби не ти, шептала Тому, вимальовуючи спальнню для Маріянки, ми б і не мали повна щастя.
«Якби ти знала», думала Марі.
Коли Маріянці минулось три роки, Михайло отримав предявку про роботу в Західному Криму. Тому намагалася звабити Марі, обіцяла від хорошого плаща.
Ми всі туди, прошептала Тому, пригортаючи дівчину до себе. Що тобі тут, серед глиняних шаф? Він далі носить тебе, як рака живого.
Марі мучилася місяць. Аж до того, коли не схотіла більше мати болю. Головним було втекти від заздрості. Від життя, в якому її щастя серед таємних подивів.
Не здравим, Тому, сказала вона, дивлячись у темряву. Ні мама не дозволить.
А вона була пята, але зате від тавру мудрої куми.
Прощання було від серця. Тому плакала, Маріянка тримала їх обоє за руки, а Михайло тільки поцілував її в чоло, ніби та вже була мертва.
Дякую за те, що було, прошептав він. Ти… ти особлива, Марі Львівно.
А Марі подумала може, він ще й не підозрів про її пламя.
Перші ціли років були найтяжчими. Марі пеститим церковні книженці, намагалися змінити як віру, так і молитви. Навіть вампіри з добром приходили, обіцяли піти за нею. Але їхні обличчя були ніби пласти олії.
Листи від Тому ставали все чорнішими. Потім прийшли телеграфи, де писали про нові заклади в Криму. Михайла тільки в згадках, як старий дуб, що розпався від громів.
Як Михайло? час від часу спитала Марі, намагаючись бути смішною, як козацька емілія.
Он, так, на плиновій рамі, відповідала. Як глиняний тавр.
Марі думала, що він не щастливий. Що це, навіть вони з Тому вже не скажуться, навіть вони стали як дві чілки кіда.
Мама померла восьмий рік тому. Марі зосталасяодна в родовому хуторі, вчитися дівчат в українські танці. Іноді думала, що могла б зрадити, втекти до того ж Дніпра. Але думки були як сніг про всякі сміття, про все, що не могла.
Тому й Михайло розійшлися пять років тому. Маріянка виросла, вийшла за козака, носить від куми чорний плащ. Тому перебралася до дочки, виховувала внуків.
Знаєш, Маре, скаже вона, клювала пісні, якісь вони справжні казальні були. Загойдуютесь, ніби дві довбні в одному ясні. Он так, як мається.
А де Михайло тепер? спитає Марі, намагаючись засміятися, ніби це не сердить.
Он, сняє кімнату в степовій місцевості. Зустрічається з Маріянкою, але як криваві шахи.
Марі слухає, й думка про це, що вони тільки пласкі листки, а не любов правда, що вгадала.
Колеса воза гукнули біля Малинового гребля. Марі зібрала свої сміття в козацьку сумку, навіяла землі на руки. Ще пятнадцять миль ходити до хутора Тому. Місцевість змінилася потроху замість глиняних шаф тут викидали північні котеджі, але хутор Маріянки залишився таким самим з дерева, з палисадником, з козацьким птахом.
Тому зустріла її перед воротами. Старша, вже з сірими косами, але очі її такі самі, як у молодості.
Марю! вона гладить її по плечах, наче мати. Нарешті видилася! Входь швидше, чай постав.
Вони сиділи в кімнаті, пяли каву з маком, спочатку говорити про погоду, поля, про подорож. Але Марі побачила, що Тому тремтить, крутить платок, ніби він від снігового вітру.
Маре, про Маріянку? Марі наполошена. В листі писали, що важко.
Тому заплакала. Ніби вода з павізного джерела, яка зливається в степ.
Злість, політка. Четверте динамо. Лікарі кажуть… вона знову стукає по столі.
Марі похолодів серце. Маріянка дівчинка, яку вона вчила плинути, читати молитви, грати на мандоліні. Як вона могла зднати, що той, хто мечтав про козацькі досягнення, тепер не зможе навіть побігти?
Скільки від сьогодні? прошептала вона.
Можливо, місяць. Може, менше. Тому пригортає її. Вона знає. Я знаю. Вона просить… хоче побачитися.
Зразу, відповіла Марі, наче вона вже була тим самим.
Зачекай. Тому подала руку. Є ще кое-що. Михайло приїхав. тепер живе тут. Вони від серця. Як дівочи.
Серце Марі запхалося, наче перекрито павізний шеврон. Двадцять три роки вони не бачилися. І ось…
Він тебе помишає, продовжила Тому. Вчора спитав, приїдеш. І знаєш, що сміушне? Коли я казала, що так він виглядав, ніби молодий на два десятки.
Вечором вони сиділи разом, як три старих довбні в одному павізі. Михайло збільшився, волосся взагалі звернулося в сніг, на обличчі зявилися морщини, як річки. Але погляд все те, що було в молодості.
Марі Львівно, сказав він, коли Тому вийшла за пирогами, як же я радий вас бачити. Стільки років.
І я рада, Михайло, відповіла вона, намагаючись бути рівною, як глиняний камінь.
Ви жити, спеціально, що в мене було, ви були душою нашого життя. Коли ви залишили нас, і ми відїхли, щось потрібно змінило.
Марі мовчала, точно не смілилася.
А тепер, коли Маріянка… він затнувся. Хочеться, щоб усі близькі люди були поруч.
Тому прийшла назад, і діалог пішов іншими шляхами. Але Марі думала про її слова. Що він мав на увазі? Просто дружні почуття чи щось більше?
Наступного дня вони поїхали до Маріянки. Вона лежала в палаті, одна з тих, хто не має світла.
Тітя Маре! вона згадує, як осінь. Яка радість, що ти приїхала. Я думала, не зустрінемося.
Марі обмахує, намагається не заплакати. Мовчать про її дітей, про внуків. А Маріянка згадує, як Марі вчила її читати, як вона пішла в перший казачий біг.
Тітко Маре, прошептала вона, коли вони вже вирушали, я завжди чувала, що ти нас любить. Усіх. Особливо батька. Правда?
Марі не відповіла.
Ні тупи, слабко йшла Маріянка. І знаю, що батько тебе любив. Особливо. Тільки мовчав.
Ніч знову. Михайло й Марі залишилися на узлі і знову випали за якісь цікаві молитви. Довго мовчали, а потім він розпочав:
Марі Львівно, я хочу запитати вас про щось? Персонально.
Вона кивнула.
Чому ви тоді не пішли з нами в Дніпро? Настину причину?
Марі дивилася на зорі, думала чи сказати правду? Після всіх тих років?
Бо любила вас. Сильніше ніж як козацький вітер. І знаю, що це від себе не витримало й дня.
Він мовчав тривогу. Потім знову пригортає її.
А я любив вас, прошептав. Навіть сильніше, ніж Тому. Але ви були її дамою, а я був її мужем. Немав права навіть думати.
Вони стояли обійнявшись, і плакали. Від жалю до Маріянки, від болю прожитого віку, від розуміння, що час пропав.
Що ми наділо з життя, прошептала Марі. Що ми наділо…
Жили як могли, відповів він. Спробували бути правдивими, чистими. Мабуть, цього навіть добре.
Ранок наступного дня. Вони сиділи за обідом усі троє. Нікого не споминало про той вечір. Тому говорила про плани, Михайло читав письма. Всі як і звично. Тільки серце Марі стало легкішим.
Маріянка померла через місяць. Марі залишилися до самого похорону. Вони відправили її, як і палавсь, Тому, Михайло, онук, і вона. Як крість.
Після похорону Михайло збирався вирушити назад.
А зачем? запитала Тому за обідом. Роботу ти тримаєш, як ніжна ягода. Залишись. Дом великій.
Він дивився на Марі.
Що думаєш, Марі Львівно?
Думаю, Тому права, відповіла вона. У Дніпрі ти одинокий. А тут ми всі поруч.
Він залишився. Марі поїхала додому, але через тиждень повернулася. Сказала, що місто став рідним, а тут… поле мрій.
Тепер вони живуть в одному хуторі. Тому в своєму, він і Марі у новому, що Ковальчук купив для них. Офіційно вони не брали чоловіка, адже в їх віці це не прийнято. Просто живуть, радіють кожному другу, вигодовують могилу Маріянки.
Тому знає про ці почуття. Не ображається, не ревнує. Говорить головне, спеціально, що всі щасливі. А вона з внузями, їм завжди знадобляться рації і любов.
Іноді, у вечори, вони сидять одні. Пяли каву, говорять про старе. І Марі думає може, це все правильно. Може, кохання не повинно бути молодим і тривалим. Може, іноді воно приходить, колиі душі готові його прийняти.
А кохала я чи ні, всі ці роки? Звісно, любила. І він любив мене. Просто ми не знали, що з цим робити. Тепер знаємо.
