Вона замість мене
Я не хочу до тата Тітка Лілія сказала, що тато мене більше не любить, Михайло обхопив коліна й сховав обличчя у них, сидячи на ліжку.
Ярина завмерла. Усе навколо здавалось звичним: піжама з машинками, зімята в куточку, рюкзак, напханий іграшками, куртка на стільці. Все так знайоме, так затишне. Тільки її хлопчик не носився, як ураган, а згорнувся в клубочок, наче їжак.
Сьогодні він мав йти до батька, але раптом благав залишитись вдома. Якщо добре подумати, вже давніше він почав зустрічати ці візити без ентузіазму. Ярина намагалась переконати його, та Михайло раптом випалив, що Лілія, нова кохана Дмитра, ображає його.
Михайлу жінка обережно сіла поруч. Розкажи мені, будь ласка, що сталося?
Він мовчав. Потім підвів голову і подивився на неї з-під лоба. У його очах була втома і смуток, наче не пятирічної дитини, а дорослого, якому ніхто не вірить.
Я просто грався Вона розлютилась, що іграшка шуміла. Той робот. Памятаєш? Вона забрала його й сказала, що в них буде інша дитина, і що тато забуде про мене. І що я зайвий. А якщо я комусь розкажу, він гучно зітхнув, ніхто не повірить. Бо тітка Лілія скаже, що це неправда. А вона велика. Їй повірять.
Він говорив повільно, уривчасто, ледве не плачучи. У душі Ярини спалахнула суміш люті, страху і провини за те, що вона допустила таке. Важка тривога стиснула горло. Михайло відвернувся й почав копатись нігтем у простирадлі. Ярина простягнула до нього руку.
Я тобі вірю. Знаєш чому? Бо ти ніколи не брешеш. Хіба що коли знаходиш мої схованки з цукерками.
Він хитнув головою, але не посміхнувся.
Тато обрав її замість мене
Тато просто не знає всієї правди, сказала Ярина, намагаючись звучати впевнено. Але він зрозуміє. Обовязково.
Коли Ярина вклала Михайла спати, вирішила заварити чаю. У нічній тиші їй спало на думку, як вона вперше побачила Лілію. Якщо це взагалі можна назвати знайомством.
Приблизно рік тому їй прийшов лист від невідомого: *«Добрий день! Не називатиму себе, знайте лише, що бажаю вам добра. Якщо вас цікавить, де проводить вечори ваш чоловік, приходьте у понеділок о сьомій вечора до ресторану на вул. Шевченка, 8. Столик біля вікна.»*
Тоді Ярина ще гадала, хто ховається під маскою «доброзичливця». Тепер вона знала: це була Лілія. Доброзичливиця з присмаком трухлявини.
Того вечора Ярина побачила все: Дмитро, що сидів навпроти Лілії. Їхні руки на столі. Пальці, переплетені між собою. Поцілунок у щоку. Він бурмотів щось про ділову зустріч, про подругу, і нарешті про «нічого серйозного». Але Ярина не була готова пробачити зраду.
Вони розійшлися. Але Михайло залишився. Так само, як і Лілія, яка невдовзі стала дружиною Дмитра.
Її образ був бездоганним: ввічлива, лагідна до непристойності, вміла поводитись з дітьми. Вона дарувала Михайлу іграшки на свята. Пазли, набори з динозаврами, одного разу велику плюшеву жабу.
Але ці подарунки були не для дитини, а для Дмитра. Лілія не боролась за любов хлопчика, а за увагу чоловіка. Її доброта була інструментом, усмішка принадою. А тепер, коли її терпінню прийшов кінець і на горизонті замаячила перспектива власної дитини, Лілія змінила тон.
Вона помилилась лише в одному: Ярина могла відпустити чоловіка. Але не почуття свого сина.
На холодильнику висів список справ, але Ярину це не хвилювало. Сьогодні в неї було ще одне важливе завдання. Поговорити з Дмитром.
Вона довго дивилась на екран телефону, перш ніж натиснути кнопку дзвінка. Гудки здалися довшими, ніж зазвичай. Коли колишній чоловік відповів, у його голосі почувалось роздратування. Було пізно.
Щось термінове?
Термінове. Треба поговорити. Про Михайла.
Він
