Коли я зустрічалася зі своїм майбутнім чоловіком, я вже бачила, що стосунки з його подругою Мартою у нього надто близькі. Хоча Андрій мене завжди запевняв, що вони тільки друзі та Марта йому взагалі як сестра. Частка правди у цьому була. Андрій з Мартою виросли разом на одній вулиці.
Але Марта вже давно не була тієї маленькою сусідською дівчинкою. В моїх очах вона була молодою дуже симпатичною дівчиною, на рік молодшою від мого чоловіка. І її постійна присутність в нашому з Андрієм житті змушувала мене нервувати. Я довіряла своєму хлопцеві, я знала, що він мене кохає. Він неодноразово доказував це вчинками. Але, що творилося в голові у Марти і, що вона думала про Андрія — ось у цьому я впевнена не могла бути.
Андрій часто забував чимось важливим зі мною поділитися, натомість Марті подзвонити й сказати про це не забув. Інколи у їхній компанії я почувала себе зайвою, бо не розуміла їхніх жартів. Я не один раз просила Андрія припинити тягати усюди за собою Марту. Але цього було недостатньо, бо Марта не потребувала якогось запрошення, вона просто приходила до нас, просто дзвонила до Андрія, щоб поговорити.
Я думала, все зміниться, коли ми з Андрієм зіграємо весілля. Але я помилилася. Навіть попри те, що ми переїхали на іншу квартиру, яка знаходиться трохи далі від житла цієї настирливої подруги, вона все одно не лінувалася кожного дня до нас приїжджати. Вона ніби контролювала все те, що я роблю, як жінка Андрія. Часто робила зауваження про те, як я готую, як не правильно оздоблюю інтер’єр нашої нової квартири (запевняла мене, що Андрій терпіти не може бежевих тонів, тому мені не треба побілити всі стіни в якийсь інший колір), висміювала мої подарунки чоловікові. Через це мені здавалося, що вона дійсно знає Андрія краще.
— Андрій не буде їсти цей суп, тут морква. Він з дитинства не любить моркву. Це так, на випадок, якщо ти не знала, — казала мені Марта.
— Дивно, але він завжди їсть мій суп, навіть з морквою. І ще й добавки просить. Може тепер він її любить? — відповідала їй.
Звісно, коли я дізналася, що вагітна, однією з перших цю звістку почула Марта.
Ми якось домовилися з чоловіком, що ім’я синові даю я, а ім’я донечці — він. Але до нас прийшла Марта і знову зіпсувала усе. Запропонувала назвати сина Альбертом, мовляв, це модно. Я одразу відкинула це ім’я, бо хотіла щось більше українське, традиційне. Але потім і Андрій підхопив ідею Марти й сказав, що йому теж подобається “Альберт”.
Я не змогла більше витримати, в ту мить я дуже хотіла сваритися. Я сказала чоловікові все, що думаю про нього і його подружку. Запропонувала йому покласти її між нами в ліжко й так жити. Марта, коли побачила, що ми сваримося через неї, пішла геть. Хоч раз правильно зробила!
Я погодилася на те, що вона буде хресною мамою, але те, що вона синові ім’я вибирає — це вже занадто. Хоче сина Альберта, хай собі народить і називає. А до мого нехай не лізе!
Я поставила чоловікові ультиматум: я їду до батьків, якийсь час поживу там. А в тебе є час. Подумай, що не так з Мартою і чому я так реагую. Постав себе на моє місце. Хочеш дружити, дружи. Але не так, що вона знає абсолютно все про нас, в тому числі інтимні моменти та сидить у нас 24 на 7, критикуючи мої супи.
Може я перегнула палку, може перебільшила й там нема чого ревнувати. Але все одно так жити не можна. Мій чоловіком та жінкою має бути щось інтимне, чого ніхто не знає. А між нами завжди Марта, яка знає про нас все.
