Я запропонувала мамі пожити в нас місяць після народження дитини, а вона вирішила переїхати на рік і прихопити з собою тата.
Три ночі я не можу закрити очей. Совість гризе мене, як голодний вовк, не даючи спокою ані на хвилину. Ніби стою на краю прірви, розриваючись між почуттям обовязку та власними страхами. А все тому, що я на восьмому місяці вагітності, і моє життя ось-ось зміниться назавжди. Після весілля я переїхала до чоловіка в інше місто, залишивши рідний дім у далекому селі під Житомиром за сотні кілометрів. Батьки лишилися там, і ми бачимося рідко то вони до нас, то ми до них, але ці зустрічі можна перерахувати на пальцях однієї руки.
Останнього разу, коли мама була в гостях, ми сиділи на моїй крихітній кухні у львівській квартирі. За чашкою чаю з медом вона згадувала, як важко їй було, коли я народилася. Розповідала, як залишилася сама з немовлям, як виснажувалася до сліз, і лише її мати, моя бабуся, рятувала її від розпачу. Її слова торкнули мене за живе я уявила себе на її місці: безпорадну, розгублену, з новонародженою дитиною. І раптом, несподівано навіть для самої себе, випалила: «Мамо, а приїдь до нас після пологів, поживи трохи, допоможеш мені». Очі мами засяяли, наче я подарувала їй друге життя. Але потім вона приголомшила: «Ой, ми з татом із задоволенням поживемо в вас рік! А свою хату здамо, щоб вам гривнями підмогти».
Я завмерла, ніби мене облили крижаною водою. Її слова гули в голові, як дзвін на сполох. Я люблю тата, всією душею люблю, він для мене цілий світ. Але я кликала лише маму, і не на рік, а на пару тижнів, максимум на місяць поки не встану на ноги, не розберуся, як бути матірю. А тут рік, та ще й з татом! Перед очима миттєво вималювалася картина: тато, як завжди, виходить на балкон палити. Коли ми самі, я заплющую очі на цей запах тютюну, що просочує все навколо. Але з дитиною? Я не хочу, щоб моя дитина дихала цим димом, щоб її крихітні легені страждали від їдкого чаду. А взимку? Тато буде то відчиняти, то зачиняти двері на балкон, впускаючи в дім морозне повітря. Я вже бачу, як моя дитина кашляє, застужена, а я метуся в паніці, не знаючи, як її захистити.
І це ще не все. Татові в гостях нудно йому нічим зайнятися. Або цілий день дивиться телевізор, голосно вмикаючи свої старі фільми, або тягне чоловіка на пиво, і вони десь зникають аж до ночі. Я не проти, щоб він відпочив, але з немовлям у домі мені потрібен чоловік поруч, а не на посиденьках з тестем. Я уявила цей рік галас, дим, нескінченні клопоти і всередині стиснулося від жаху.
Я зібралася з духом і сказала мамі прямо: «Мамо, я кличу лише тебе, і не на рік, а на місяць, не більше». Її обличчя похмуріло, очі наповнилися образу. Вона різко відповіла: «Без тата я не поїду. Або разом, або ніяк». І пішла, залишивши мене у важкій тиші. Тепер я сиджу, втупившись у пітьму, і відчуваю, як душа розривається на шматки. Чи правильно я вчинила? Чи не надто жорстко відрізала? Може, треба було погодитися, ковтнути свої страхи заради маминої радості? Але як я витримаю цей рік, якщо вже зараз ледве дихаю від самої думки про це?
Совість шепоче, що я егоїстка, що мама хоче мені допомогти, а я її відштовхую. Але серце кричить: я не впораюся, я хочу захистити свою дитину, свій дім, своє нове життя. Я не знаю, що робити. Лежу вночі, слухаю, як чоловік тихо дихає поруч, і думаю: а що, якщо я помиляюся? Що, якщо мама права, і я позбавляю її можливості бути поруч у такий важливий момент? Чи, може, це я права, і мені треба відстояти свої кордони, поки вони не розвалилися під напором чужих бажань? Де ж тут правда? Я тону в цих думках, і мені потрібен промінь світла, щоб вибратися з цієї пітьми.
