Я запросила всю родину на вечерю й поставила перед кожним гарну, але порожню тарілку з вишитим узором. Лише перед онукою я поставила повну страву.
Марія Степанівна Ковальчук обвела стіл важким, всезнаючим поглядом.
Уся її родина була в зборі: син Тарас Степанович із дружиною Оленою, донька Наталя Степанівна з чоловіком Віктором. І Софійка Вікторівна, її онука Соня, тендітна, мов тростинка, з тихими, уважними очима, які дорослі помилково сприймали за боязкі.
У повітрі пахло нафталіном від святкових костюмів і холодними грішми.
Білосніжні рукавички покоївок безшумно розставили перед гостями тарілки. Порцеляна тонкої роботи, з ручним розписом золоті витники по синьому краю. Ідеально, навмисно порожні.
Лише перед Сонею поставили тарілку, наповнену стравою. Ароматний шматок запеченої форелі, ніжний картопляний гратен, соус зі свіжих трав. Онука завмерла, втягнувши голову в плечі, немов ця вечеря була її провиною.
Першим не витримав Тарас. Його доглянуте обличчя спалахнуло гнівом.
Мамо, що це за витівка?
Олена одразу шикнула на чоловіка, поклавши свою тонку, прикрашена перснями руку на його лікоть.
Тарасе, певно, у Марії Степанівни є вагома причина.
Я не розумію тихо промовила Наталя, розгублено дивлячись то на свою порожню тарілку, то на непроникне обличчя матері. Її чоловік Віктор лише зневажливо скривив губи.
Марія Степанівна повільно взяла до рук масивний кришталевий келих.
Це не витівка, діти. Це вечеря. Справедлива вечеря.
Вона кивнула на тарілку онуки.
Їж, Сонечко. Не соромся.
Соня налякано взяла виделку, але до їжі не доторкнулася. Дорослі дивилися на неї так, наче вона вкрала у них цю вечерю. У кожного з них.
Марія Степанівна зробила маленький ковток вина.
Я вирішила, що настав час вечеряти чесно. Сьогодні кожен із вас отримає те, що заслужив.
Вона подивилася на сина.
Ти ж завжди говорив, що головне справедливість і розсудливість. Ось вона, твоя розсудливість. У чистому вигляді.
На обличчі Тараса напружилися жовна.
Я не беру участі в цьому цирку.
Чому ж ні? усміхнулася Марія Степанівна. Найцікавіше лише починається.
Тарас різко відсунув стілець і підвівся. Дорогий костюм натягнувся на його широких плечах.
Це принизливо. Ми йдемо.
Сядь, Тарасе, голос матері прозвучав тихо, але так, що син завмер. Він не чув цього тону роками. Відтоді, як перестав бути хлопчиком і навчився просити гроші, немов робить послугу.
Він повільно опустився на стілець.
Принизливо, Тарасе, це благати мене вкрити твої борги за карти, бо «Оленка не повинна знати». А потім розповідати всім, який ти успішний підприємець.
Олена здригнулася й відсмикнула руку, немов обпеклася. Її погляд став холодним, як зимовий вітер.
Твоя тарілка порожня, бо ти звик їсти з моєї, продовжила Марія Степанівна. Ти береш, але ніколи не віддаєш. Все твоє життя це борг, який ти не плануєш повертати.
Вона перевела погляд на невістку. Олена миттєво змінила вираз обличчя, натягнувши маску турботи.
Маріє Степанівно, ми вам так вдячні за все
Твоя вдячність, Оленко, має ціну. Твої візити завжди збігалися з розпродажами в твоїх улюблених бутиках. Після останнього «візиту ввічливості» на тобі зявилися сережки, які ти зараз так ховаєш під волоссям. Цікавий збіг, чи не так?
Обличчя Олени застигло. Маска тріснула.
Марія Степанівна обернулася до доньки. Наталя вже плакала тихо, беззвучно, сльози падали на білу скатертину.
Мамо, за що? Що я тобі зробила?
Нічого, Наталю. Ти мені нічого не зробила. І нічого для мене не зробила.
Вона зробила паузу, дозволяючи словам ввійти під шкіру.
Коли я минулого місяця захворіла на запалення легень, твій курєр привіз букет. Гарний. Дорогий. З надрукованою візитівкою. Ти навіть не підписала її власноруч. Я дзвонила тобі. Пять разів. Ти не взяла слухавку. Напевно, була дуже зайнята на своїх благодійних зборах, де так гарно розповідаєш про милосердя.
Наталя заплакала голосніше. Її чоловік Віктор, який досі мовчав, поклав руку їй на плече.
Мені здається, це вже занадто. Ви не маєте права так говорити з донькою.
А ти, Вікторе, маєш право? погляд Марії Степанівни впився в зятя. Ти, який за шість років так і не запамятав, що я Степанівна, а не Іванівна? Для тебе я лише неприємний додаток до спадщини.
Віктор відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки. Його обличчя виражало зневагу.
А Соня сиділа перед своєю повною тарілкою. Риба холола. Соус застигав. Вона не сміла підня
