Ми з дружиною працюємо на одній роботі. І нещодавно були запрошені на святкування ювілею нашої керівниці. Вона вирішила не бронювати заклад, а покликати всіх до себе додому. Серед гостей були всі працівники зі своїми другими половинками.
І саме на тому святкуванні я вперше в житті відчував такий сором за когось. До цього дня не доводилося розуміти значення виразу «іспанський сором». І викликала це відчуття у мене сама винуватиця свята, Людмила Борисівна. Ви би тільки бачили, як жахливо вона поводила себе із власним чоловіком.
Таке ставлення не те, щоб до коханого, навіть до просто сторонньої людини неприпустиме і огидне. Сам би я такого ніколи в житті не потерпів. Якби моя Олеся так вчинила, ми би більше не були разом. Це я вам кажу точно.
Іменинниця не давала чоловікові і слова вставити в загальне обговорення. Як тільки він відкривав рот, то вона кричала: «Та ти помовчи», «замовкни», «тихо». Або ж просто перебивала і говорила своє.
Потім, коли розмова перейшла в обговорення сімейного життя, спогадів про перші побачення, знайомство, Людмила Борисівна насмішкувато казала, що якби могла вернути час, ніколи б за такого безперспективного і тупого чоловіка заміж би не пішла. Мене вражало, що після цілої гори подібних слів, Валентин Михайлович сидів і мовчав, не проронивши ні слова. Оце витримка у людини.
Якась раптова відраза і огида змусила мене попросити Олесю вирушати додому раніше за всіх. Якщо ще б трохи там посидів, то завтра б на столі лежала заява про звільнення. Працювати з такими людьми не надто приємно.
Головне, якби ще ж ті всі «компліменти» були хоч трохи справедливими. Валентина Михайловича всі знають як прекрасну, відповідальну людину, гарного сім’янина, чудового господаря. За що ж він терпить такі, нехай навіть і жартівливі, знущання?
