Я завжди буду поруч із тобою
Лише не починай знову! Ми це вже, здається, сто разів обговорювали! Чому знову повертатися до цієї теми?! Марічка втомлено змахнула рукою й розчинилася у тіні паруючої каструлі на плиті.
День цей закрутився із самого світанку, ледве промерзлі тополі проникли у її сон о пятій ранку, коли Олесь пританцював із коридору і торкнувся її плеча:
Мамо, щось горло дере
Марічка, ніби вмерзла між ковдрою та підлогою, торкнулася губами чола сина і сон розсипався, як крига на Дніпрі навесні.
Та в тебе ж температура, соколе. Ходімо, швидше! Вона притисла Олеся до грудей і, наче намацуючи ходу в сніговій мряці, навшпиньки вийшла з кімнати. Двері за собою щільно причинила не хотілось пізніше слухати ремствування Святослава про невиспаний ранок.
Марічка поміряла Олеся температуру, дала сироп і уклала його у покручений ліс малюнків на ковдрі. Глянувши на годинник, збагнула: заснути вже сенсу нема. Лишилося лише чекати, доки відчиниться поліклініка на Хрещатику, і викликати лікаря додому. Переконавшись, що син уже дрімає, Марічка загорнулась у зимову халабуду на кухні: кави у келиху, парою у шибку, де зімяті шапки снігу накривали двір, відгороджуючи всі сліди нічних метелеків-людей. Лиш час від часу у тиші спалахували дивні візерунки: сусідський кіт, якого всі кликали Мишко, сипався по снігу, то зникаючи у заметах, то вилазячи з них, як з іншого виміру. Як могла тітка Ганна випустити того волоцюгу? Але Мишко був таким запеклим катеринником міг горланити на весь підїзд, якщо не випускали на волю.
Вчора вона бачила, як Мишко здіймався до виходу, обсвистуючи межу:
Іди-іди, воюй із тими кучугурами! Добридень, Марічко! Подивися лиш, що за пан! Таке враження, ніби він господар, а не я, лагідно дорікала тітка Ганна.
Такий собі гетьман! сміялась Марічка.
Син тітки Ганни, Назар, й справді був ґречний і спокійний, з особливим гумором, щоправда, мало хто те помічав. Дівчата його оминали, як невиразний тінь, але для Марічки він був світанком дитинства. Відтоді, як вони обидвоє, після втрати, стали вигнанцями на своєму подвір’ї, Назар завжди був поруч. Коли Марічці було десять, її мама Ірина загинула на пішохідному переході біля Оболонської площі. Вона шла на зелений, але фатальний «Ланос» її не впізнав. Для Марічки тоді розчинився весь світ. ВИХІД нульовий.
Вона замиралась, не промовляла й слова, тільки сльози й постійне бажання загубитися у власному просторі. Психолог на Московській трусила в усі дзвони і радила терміново рятувати дитину. Порятунок прийшов від Назара: він уже знав, як це залишитись без батька. Хлопець майже переселився з турботливою мовчазною пересилкою з життя в життя у Марічкину домівку. Сусіди приносили харчі, залишалися попильнувати, доки батько, пан Володимир, бігав у міські справи. І жодного разу тітка Ганна не дорікнула, що її син повертається додому поночі аби читати, виконувати домашні завдання, водити Марічку на танці й до зали гімнастики, куди містечкова мама того так мріяла пускати свою доньку Зрештою, саме Назар зігрів Марічкину закамянілу душу.
Одного дощу вони знайшли крихітного безпритульного котика. Марічка вперше за довгий час попросила у тітки Ганни молока: Аби нагодувати сирітку
Слава Тобі, Господи, ожила! радісно шепотіла тітка Ганна, крадькома позираючи на Назара.
Котик залишився у Назаровій квартирі виявилося, Володимир Іванович на котів мав алергію. Назар став її охоронцем, відлунням і таїною розуміння без слів. Їм не треба було навіть домовлятися: усе між ними зчитувалося з напівжесту. Вони могли почати й завершити одну й ту ж фразу водночас. Дорослим це здавалося магією, і лише мовчки сприяли цій дружбі, бо бачили: двом сиротам легше разом.
Так тривало до завершення школи. Марічка розквітла: гарна, розумна, весела одних кавалерів було стільки, скільки снігу за вікном. Назар усе споглядав мовчки, бо розумів: вона не для інших. Аж доки не зявився Святослав. Незграбна зустріч: Марічка послизнулась на сходах спорткомплексу біля Лук’янівки, де займалася гімнастикою.
Дівчино, вам допомогти піднятись? Тут слизько простяг руку високий чорнявий чоловік.
І тоді, у ведмежому сні її серця, щось прорвалося: Марічка, яка не вірила у кохання з першого погляду, негайно знеспроможніла від несподіванки.
Пропала я, шепотіла вона Назару. Він
Який? хмурився Назар.
Не знаю Найкращий!
Назар тільки стискав губи, ховаючи свої почуття.
Зі Святославом вони були разом три довгі розмиті роки поки, дорослі і неспівміру щасливі, не подали у РАЦС на Подолі заяву. Марічка не могла зрозуміти, нащо брати за обовязок «дружку», коли можна було б «друга-нареченої». Назар тихо досиджував у кутку ательє, дивився, як вона крутиться в білих завиванках.
Її ранній шлюб здався їй згодом дивовижною, дивною ілюзією: Марічка не бачила, як рисувалося справжнє обличчя Святослава, не чула жодної фальші, поки не захворіла. Звичайна ангіна стала шепотом тривоги: платне обстеження у приватній клініці, бурчання Святослава, що гривні відкладені на відпустку (а не на здоровя). Марічка відчула, як у ній захлинається дитина. Потім обстеження оплатив тато мовчазно і лагідно. Після тривалого лікування і кількох діагнозів щодо серця, усе плавно зсунулося у нову реальність: Марічка чекала на сина.
Пологи справжня хода по тонкій кризі. Олеся вона виборола сама. В той час, як Святослав, святкуючи радість, зник від світу на три доби, а тато тільки обіймав її, до зятя не проронивши ані слова.
Святослав, коли повернувся, виявляв до сина несподівано щиру турботу, але те було, наче спалах у сні: то він кращий зі всіх татів, то ховався від дитячого плачу сам у своїх печалях. Все це перетворювалося на дивні маятники, і Марічка дедалі частіше покладалася лише на себе, не втручаючись у його емоційні бурі.
Найближчим лишався Назар: і ліки купить, і Олеся до лікаря зїздить, якщо машина забилася димом і мекала, як коза, й відправить машину на СТО, коли треба. Їхній друг був майже казковим велетнем для неї. Батько, тим часом, мовчки спостерігав і не вкладався із порадами.
Якось, коли Олесь знову хворів, а Марічка страшенно втомилась, залишила сина з дідом і, прямо на підлозі, біля дивану, заснула від розпачу. Коли вона прокинулась, батько лагідно сказав:
Доню, не раджу і не питаю. Пам’ятай: ти ніколи не сама.
Тату, я це знаю. Просто Ще не час Я ще не готова.
Сніжна свідомість розкручувалась: на поміч завжди виринав Назар, хоч би що сталось. Навіть нині, коли її ластівка-машинка розчинилася у казковій млі і требувалися гривні (яких бракувало бо вся Святославова зарплата йшла «у справу»), Марічка думала: Назар пообіцяв повернутись зі Львова і можна буде з ним до лікаря, якщо треба. Добре, що живуть у татовій квартирі на Печерську, адже він полюбив тишу дачі серед Карпат.
Марічка зиркнула на годинник і зателефонувала до реєстратури. Нарешті, їй пощастило їхній дільничний лікар Ірина Данилівна вже вийшла з відпустки і заявку взяли.
В цей час зі сну виринув Святослав:
Що знов? Чого панькалися півночі?
Олесь захворів, кинула коротко.
Тобто, через це треба було всім не спати? Я в душ і на роботу, зготуєш сніданок, а я поїхав.
Її думки були десь поряд із бульбашками юшки. Оладі для Олеся й Святослава, що так полюбляв прості сніданки, пеклися на день «гуцульських одужонь».
Святослав уже загострював розмову:
Ти поговорила з тестем про квартиру?
Ні.
І чого тянеш? Я тут усе тягну, живу практично «на чемоданах», ти з Максимом знову потребуєш грошей. Я працюю до ночі, не відпочиваю і знову все не так!
Марічка завмерла; запнула газ і, обернувшись, дуже спокійно й тихо сказала:
Я скажу один раз. Сьогодні ти збереш свої речі й переїдеш. Ми розлучаємося, Святославе. Я більше не хочу жити як раніше, і ти давно усе відчув. Не будемо зараз сваритися щодо грошей: подбаймо про Олеся, для нього лишимо обох батьків, хоч і окремо.
Святослав отетеріло дивився на неї, потім з сумом кинув вилку і буркнув:
То подумаєш до вечора, що ти мелеш
Не треба. Я так вирішила.
Він мовчки вийшов. Як тільки гримнули двері, Марічка впала на стілець і дала волю сльозам, поки син ще спав. Як тільки почула його легкі кроки швидко витерла сльози і поставила перед ним тарілку.
Ну, найкращий у світі одужувач! Їсти будемо?
Щось не дуже голова теж болить.
Оладки допомагають від усього! З варенням.
Однозначно! хитро підморгнув Олесь.
Після приходу лікаря й нових рецептів Марічка вже збиралася до аптеки, коли хтось тихенько постукав у двері. Столько стукав тільки Назар між ними це був особливий знак.
Привіт!
Привіт! Як ви тут? Назар тримав коробку із машинкою; він завжди приносив Олесю щось, навіть без зайвого приводу.
Олесь знову прикутий до ліжка. Посидиш з ним? Я в аптеку збігаю.
Давай я замість тебе сходжу? Пиши список.
Марічка видала список і, щойно Назар вийшов, як дзвінок поглинув простір.
Марічко Володимирівно?
Слухаю.
Вас турбують з обласної лікарні. До нас потрапив ваш батько.
Що сталося?
Інфаркт. Стан стабільно важкий.
Я вже їду.
Вона загубилась у хаті, не знала, що зібрати. Її зміїсті думки про Святослава обірвалися. Вона все-таки зателефонувала:
Святославе Батько в лікарні, інфаркт.
І? То що з того? Ми ж уже розлучаємося, чи не так?
Тільки коротким натисканням вимкнула слухавку.
Назар повернувся, побачив Марічку у дверях.
До батька?
Так.
Він швидко покликав маму, тітку Ганну, лишив Олеся під її наглядом. І повіз Марічку у протяжний коридор лікарні на Либідській.
Вони сиділи, як зігнуті під вагою сну дуби. Жодне слово не находило порятунку, доки Марічка не прошепотіла:
Як добре, що ти завжди поряд
Я завжди буду з тобою…
Я знаю тепер це напевно.
Коли до них вийшов лікар, Марічка спала, вклавши голову Назарові на плече. Той обережно її розбудив.
Вашого батька перевели у палату. Попереду довге відновлення, але небезпека минула. Завтра вже побачите.
Марічка міцно обняла Назара і, дозволивши сльозам вмити душу, випустила всю біль, яку носила всередині цієї прозорої, як лід, зими.
