У школі наді мною сміялися усі однолітки. Вони дражнили мене, називали мою маму «старою бабусею». Дійсно, коли мені було 15, їй було вже 63 роки. Навіть у початкових класах за іншими дітьми приходили молоді, гарні батьки. За мною приходила вона, старенька, ішла та шкандибала, час від часу зупиняючись перепочити. Всі ще тоді сміялися наді мною. Мені було від цього дуже соромно і неприємно.
У дев’ятому класі я взагалі надумала yтекти з дому через це. Ходила, гуляла парком, на вокзалі ночувала. До школи я теж не збиралася йти. Набридли їхні насмішки.
Але одного разу у парку я випадково зустріла нашу сусідку – тітку Нелю. Вона була ровесницею моєї мами.
– Як же тобі не соромно, Юлю. Втекла із дому. Твоя мати так розхвилювалася, що у неї інфаркт стався.
– А я не збираюся повертатися додому. Навіщо вона мене народжувала на старості років? Щоб сміялися усі?
– Ти взагалі розумієш, про що я говорю тобі зараз? Маму швидка забрала. Ех, Юлю, нічого ти не знаєш. Я ж говорила їй тебе не лишати. Вона тебе на землі біля баку знайшла новорічного ранку, коли сміття викидала. Ти лежала, закутана в хустку, в картонній коробці.
– Не може цього бути! – не могла повірити я. – Ви брешете!
– Може, Юлю, може. Так і було. Вона забрала тебе до себе, а потім удочерила. А тепер он має яку від тебе вдячність.
Я присіла на лаву. Голова йшла обертом від почутого. Ніколи я не могла подумати, що це було правдою.
А потім я збагнула, якого удару завдала своїй мамі. Це ж через мене вона потрапила до лікарні! Вона переживала, бо завжди любила мене.
Бігла я стрімголов і все шепотіла: «Боже, нехай тільки мама моя живою буде!».
Лікарі мене втішили і пустили до неї. Мама була дуже слабкою. Я цілувала їй руки і просила: «Я прошу тебе… Тільки залишися зі мною. Ти потрібна мені, мамочко!» – говорила я їй зі сльозами на очах.
Слава Богу, мама вижила. Вона все мені пробачила. По-іншому не могло б бути. Адже ж я її донька!
З того часу я більше нікого не тікала з дому. Я перестала соромитися, що моя мама похилого віку, а навпаки – пишалася нею. Моя мама – найкраща у цілому світі. Вона врятувала мене від сірих стін інтернату та подарувала дитинство. А, можливо, й взагалі, зберегла мені життя, коли забрала до себе того новорічного ранку.
