Я не кликала до себе гостей! голос невістки зірвався. Я вас не запрошувала!
Тимофій стояв на кухні, старанно збиваючи сметанковий соус до вареників. В одній руці тримав вінчик, в іншій розгорнуту кулінарну книжку, а на обличчі застигла хмуро-зосереджена гримаса.
Аромат часнику, кропу та свіжої зелені наповнював квартиру, змішуючись із ледь вловимим запахом воскових свічок, розставлених Ганною по всій вітальні.
Схоже, щось виходить, Тимофій з усмішкою глянув на дружину, яка нарізала бринзу для салату. Принаймні, нічого не зіпсував.
Ганна усміхнулася у відповідь її темне волосся було недбало зібране у вузлик, а у глибоких карих очах віддзеркалювалося мяке світло кухонної лампи.
Ти в мене самий здібний, Ганна підійшла ззаду і обняла чоловіка за стан. Пахне так, як у тому львівському ресторані, куди ми колись ходили.
Саме до такого домашнього затишку я прагнув. Уяви: тихо, лине легка музика, вечеря при свічках… Жодних дзвінків, родичів чи несподіваних гостей. Тільки ми.
Відзначити день народження удвох було спільною ідеєю. Після нескінченної суєти та щотижневих візитів рідні обоє вже втомилися і жадали спокою.
Ганна завчасно придбала пляшку улюбленого закарпатського вина, а Тимофій звільнився раніше з роботи, щоб усе приготувати власноруч.
Коли завершили куховарити і перенесли наїдки до вітальні, Ганна включила тиху музику.
З днем народження, моя кохана, Тимофій підняв келих. Нехай цей рік буде для тебе щасливим й спокійним.
Дякую, мій друже, з усмішкою відповіла Ганна, дзвінко чокнувшись келихами.
Вино мало глибокий смак. Ганна із заплющеними очима насолоджувалася моментом. Вона мріяла про цю мить вже кілька тижнів.
Саме у тиші, коли щастя наповнило її до краю, у коридорі пролунав різкий, гучний сигнал домофону. Тимофій зморщив лоба.
Хто це може бути? Ми ж нікого не чекаємо.
Ганна знизала плечима, але в душі у неї щось тривожно стиснулося. Тимофій підійшов до домофону.
Алло? озвався він.
У відповідь пролунав гучний, до болю знайомий голос.
Тімчику, це ми! Відчиняй, з гостинцями прийшли! Вітати іменинницю будемо!
Обличчя Тимофія витягнулося, він кивнув Ганні з розгубленням.
Мамо? прошепотів він. Ти тут?
А як же! Прийшла невістку привітати! Холодно на вулиці, впусти вже!
Тимофій мовчки натиснув кнопку електрозамка. По кімнаті розлилася важка тиша.
Твоя мама? Просто зараз? тихо спитала Ганна, голосу її забракло.
Прости, не знаю… Вона казала, що лише зателефонує…
Ледь вони встигли повернутися, як у двері настирливо постукали.
Тимофій важко зітхнув і відкрив. На порозі зявилася Степанида Петрівна, його мати невеличка, міцна жінка з яскраво нафарбованими губами та у кольоровій вовняній хустині. В руках тримала величезний, вкритий інеєм контейнер.
Нарешті відкрили! Ми тут мало не позамерзали, як цуцики бездомні! влетіла у коридор, знімаючи пальто.
За нею поспішили ще кілька людей: дядько Микола, брат Степаниди, кремезний у спортивних штанях (а в руках великий ящик лимонаду), його худорлява енергійна дружина тітка Ліда з гігантським бісквітним тортом у коробці, їхня донька Зоряна, що одразу занурилась у смартфон, а ще два молодших хлопчики, Василько та Олесь, які з галасом кинулися досліджувати кімнати.
Мамо, що це означає? спромігся спитати Тимофій.
Та нічого ж такого! Степанида Петрівна повісила пальто, зайнявши три гачки. Ми ж рідня, несподіваний сюрприз для Ганнусі принесли! Тримай, моя дорога, холодець, твій чоловік полюбляє.
Ганна машинально прийняла важку миску.
Дякую, Степанидо Петрівно, ледве вичавила вона. Але ми… ми ж не чекали гостей
Які ж ми гості? Ми свої! розкотисто засміялася свекруха і понесла контейнер до вітальні. Ой, які романтики! Свічки ставили
Тим часом тітка Ліда вже влаштувала торт у центрі столу, посунувши для цього вазу із квітами й келихи з вином.
Ганнусю, з днем народження! “Прага” власноруч пекла, старовинний рецепт. Спробуй!
Діти носилися кімнатою, граючи у квача. Один із хлопчиків майже перекинув підлогову вазу, і Ганна кинулася рятувати її.
Від хвилювання серце калатало у грудях. Тимофій подався тримати ситуацію під контролем.
Гаразд, якщо вже прийшли Проходьте в кімнату, сідайте. Ганно, може накриємо на кухні?
Та Степанида Петрівна вже командувала з порогу.
Що нам на кухні? Тут зручніше! Миколо, рухай стіл ближче, Лідо, неси тарілки. Зоряно, відклади телефон і допоможи!
Зоряна кволо попленталася за посудом, не відводячи очей від телефону. Про романтику вже не могло бути й мови.
Минуло десять хвилин: стіл був заставлений домашніми смаколиками холодець, оселедець під шубою, салат “Олівє”, мариновані грибочки, торт “Прага”.
Ну, імениннице, розкажи, як життя? Степанида Петрівна все дивилася на Ганну. Де працюєш, невже все як і раніше? Начальник не допікає?
Все гаразд, дякую, тихо відповіла Ганна, ворушачи виделкою у салаті.
А моя Зорянка все роботи не знайде, продовжувала свекруха, не дослуховуючи. Хоч ти прилаштуй до себе в офіс вона у нас дівка спритна.
Ганна лише мовчки кивнула. Відчувала, як у грудях виростає кам’яний тягар. Тимофій сидів поряд, згорблений, з намаганням підтримувати балачку з дядьком Миколою про футбол, але пашів втомою і злістю.
Він раз у раз кидав на Ганну винуваті погляди, та нічим не міг зарадити. Діти, наївшись солодощів, знову бігали.
Наймолодший Олесь натрапив на мамину колекцію кришталевих фігурок.
Мамо, дивись, які блискучі! вигукнув він.
Обережно, Олесю, це крихке! Ганна кинулась до нього, та запізно.
Малий потягнув лебедя, в кімнаті розлігся дзвін. Кришталь розсипався друзками.
Настала мовчанка. Навіть музика вже завершилася, у повітрі ледь чутно потріскували свічки.
Ой-йой-йой, схопилася тітка Ліда. Олежику, ти що, хіба не казала не чіпати?!
Та годі вже, відмахнулася Степанида Петрівна. То ж просто скло, викинете і все. Дитина ж, не нарочно.
Ганна підняла на неї тверезий погляд.
Це подарунок моєї бабусі, тихо, але виразно сказала вона. Її вже немає.
Та світла їй память, звісно. Але живі важливіші, не поступалася свекруха. Треба ховати дорогі речі, коли кличеш гостей.
Остання крапля переповнила чашу терпіння. Ганна рвучко зірвалася з місця, стілець із грохотом відїхав.
Я не кликала до себе гостей! голос нарешті прорвався. Я не запрошувала вас! Ми хотіли з Тимофієм провести цей вечір удвох! Це мій день народження, а не толока!
В кімнаті застигла гнітюча тиша, навіть діти завмерли.
Дядько Микола втупився в тарілку, тітка Ліда відкрила рот від подиву, Степанида Петрівна спалахнула.
Оце так! її тон став крижаним. Ми подарунки везли, стіл накрили і вже зайві? Мені, видно, вже не можна до сина в дім?
Мамо, досить, піднявся і Тимофій. Та й у його голосі бриніла втома. Аня права. Ми хотіли лишитися наодинці. Не можна так приходити зненацька і тягти за собою півродини.
Вломлююсь я, бачиш! пронизливо скрикнула Степанида Петрівна. Я ж тебе виростила! Для чого? Щоб дружину носити на руках, а про матір забути?
Річ не в Ганні. Просто поважати треба наші плани і особистий простір!
Почалася голосна, марна сварка. Степанида сипала докорами, Тимофій намагався достукатись, рідня сиділа мовчки.
Ганні вже було несила. Вона вийшла з кімнати.
Звуки сварки долинали крізь двері, глухі, але болісні.
Не знаю, скільки минуло часу. Хвилин десять, а може і більше. Вітальня поволі стихла, поступившись моторошному мовчанню.
Потім шурхіт кроків, приглушені голоси, клацання замка.
Двері в спальню відчинились. На порозі стояв Тимофій. Він був змученим.
Вони пішли, сказав він тихо. Аню, прости. Треба було просто не відкривати…
Але ти не зробив цього, у тоні Ганни не було життя. Мав би зупинити її.
Вона ж моя мама Хотіла як краще.
Для кого? Ганна глянула йому у вічі, і в них палахкотів біль. Для себе? Щоб показати, яка вона господиня? Вона зіпсувала все, Тимофію!
Що я мав робити? Виганяти? Була б ще більша сварка…
А зараз що було? Ганна пройшлася кімнатою. Вона завжди так! Вирішує за нас, керує, навязує. І ти завжди поступаєшся
Ганна підійшла до вікна. На стоянці вона бачила, як постаті Степаниди Петрівни та рідні сідають до автівки.
Здавалося, криза минула. Але я знала то лиш коротка пауза.
Я не хочу так далі, прошепотіла. Боюсь щомиті, що у наш дім удереться твоя родина з гостинцями й порадами.
Я поговорю з нею. Всерйоз. Поясню, що так не можна…
Ти ж не вперше це кажеш. Все повторюється.
Вечір, який вони планували, навіть не почався.
Пробач, знову тихо мовив Тимофій. З днем народження, люба…
Ганна заплющила очі. Їй було тридцять три. А почувалася як на всі шістдесят.
Може, довечеряємо разом? спробував Тимофій, із надією.
Не маю вже сил. Я просто хочу спати, сухо відповіла Ганна.
Я пішла у ванну. Хотілось змити з себе весь цей вечір і швидше заснути, в інший день без галасливої свекрухи і її рідних.
Після тієї сварки Степанида Петрівна довго затаїла образу. Вона так і не зрозуміла, чим могла стати на заваді того вечора.
