Після того, як ми з Віктором одружилися, він одразу захотів, щоб я народила йому сина. Я заперечила, що я ще не готова стати матір’ю та мені знадобиться допомога. Чоловік запевнив мене, що він допомагатиме мені стільки, скільки зможе і його мама теж з радістю розділить зі мною догляд за дитиною. Я й повірила надіючись, що все так і буде. Якби ж я тільки знала що на мене чекає.
Мої батьки живуть далеко в селі, я приїхала навчатися у місто, тут познайомилася з Віктором та залишилась жити.
Як тільки я дізналася, що вагітна то віднеслася до цієї новини дуже серйозно: відвідувала Школу відповідального батьківства, читала журнали, шукала інформацію в інтернеті.
Вагітність протікала складно, далися взнаки колишні хвороби, імунітет ослабився. Внаслідок цього Андрійко народився передчасно, довелося помістити його в спеціальний бокс для новонароджених та ми провели у лікарні приблизно місяць. На перших порах Віктор часто приходив та передавав передачі, телефонував до мене та запитував як ми. А потів він, очевидно, втомився та запал його згаснув.
На щастя, Андрія виходили та нас виписали з пологового будинку. Так нас стало троє та життя змінилося.
Андрій ріс неспокійною дитиною, майже увесь час проводив на руках, прокидався по декілька разів на ніч. Довелося підсунути його ліжечко до нашого та стати втрьох. Віктора почало це нервувати, адже у нас зникло інтимне життя, а він гадав, що все буде так, як і раніше. Крім того, він не міг виспатися вночі та дуже через те нервував.
Наша квартира перетворилася на звалище, адже у мене більше не було часу, щоб прибрати. Про готування їжі я взагалі мовчу. Віктор часто ходив їсти до своєї мами. Я залишалася голодна через те, що мені не можна було багато чого їсти, а коли просила сходити чоловіка до магазину, він казав, що втомився на роботі. З Андрієм посидіти поки я сходжу до магазину теж відмовлявся.
Свекруха зовсім не допомагала як і обіцяла. Вона навіть дорікала мені що я не годую свого чоловіка. А коли я просила її про допомогу з дитиною, у неї на це була лише одна відповідь: “Мені з Віктором ніхто не допомагав, тож я вважаю, що і я не повинна допомагати тобі з дитиною? Я ж якось впоралась, впораєшся і ти”.
Я все надіялась на те, що синочок підросте та мені стане легше. Легше не стало. Андрій навчився говорити, а разом з тим й віддавати накази. Його проханням не було кінця й краю: пити, їсти, в туалет, мультики, погратися, гуляти, на ручки… І ці всі прохання були спрямовані до мене, до Віктора у нього було лише одне питання: “Де мама?”.
Згодом я вийшла на роботу. Я дуже давно чекала цього моменту. Мені хотілося розвіятись та я знала, що, на відміну від домашньої роботи, тут мою працю цінують та я отримую за неї достойну винагороду.
Андрій вже краще спав вночі, вставав лише випити води або до туалету.
Віктор й надалі не цікавився сином. Одного разу я запитала чому він так сильно хотів мати дитину, а зараз не приділяє їй достатньої уваги. Чоловік не знав що на це відповісти.
Нещодавно з декрету вийшла ще одна моя колега та я запитала її чи допомагає їй чоловік. Тетяна сказала, що з перших днів материнства її чоловік поряд та в усьому допомагає. Він не поділяє роботу на чоловічу та жіночу.
Мені стало так образливо за себе. Я корила себе за те, що повірила Віктору та вважала, що він з його мамою мені допомагатимуть, а в результаті виявилося, що ні.
