Народилася я в невеличкому містечку. Все своє дитинство я провела найкращим чином. Була я єдина донька та онучка у родині, тому все найкраще було мені. Навчалася я в найкращий школі міста, ходила на всі можливі додаткові заняття, займалася танцями та малюванням. Все це мені дуже подобалося та можна говорити, що я була найщасливішою дитиною світі.
Так як бабуся з дідусем жили недалеко від моря, тому кожне літо я проводила у них. Ми постійно ходили купатися на море, каталися на кораблі, годували диких качок, та навіть фотографували дельфінів. Все було дуже чудово, як у казці. Мені здається, що про таке дитинство мріє кожна дитина, а я його мала. Але до одного часу.
Якогось дня, коли мені було десять років, прийшла додому мама і сказала веселу звістку. Вона завагітніла. Всі почали вітати мою маму з тим, що стане щасливою ненькою ще для однієї дитини. Я спочатку також радувалася, бо не знала, що мене чекає попереду.
Але коли народився мій братик, вся увага батьків перейшла до нього. Про мене взагалі всі забулися, і таке враження, що вдома у себе я була частиною з меблів: мене ніхто не бачив та не помічав. Мама постійно змушувала мене доглядати за братиком, хоча я цього зовсім не хотіла. Також батьки відмінили всі мої гуртки та перевели з найкращої школи в звичайну, бо кошти необхідно було витрачати на забаганки молодшого брата.
Я знала, що коли з’являється молодший брат або сестра, то половина уваги батьків переходить до нього. Я це розуміла, але зовсім не чекала того, що про мене забудуть й перестануть взагалі звертати на мене увагу. Дякувати Богу, що у мене є бабуся з дідусем, і вони забрали мене жити до себе, а батьки зовсім були не проти цього.
Так що шість років я прожила з бабусею та дідусем. Це були щасливі роки, мене любили, помічали, цікавилися моїм життям. Натомість батьки за ці 6 років зателефонували мені всього декілька разів, що в котрий раз пояснює те, що я їм зовсім не потрібна. Але в один період нашого життя нагрянуло горе: дуже захворів мій дідусь та помер.
Ми дуже сумували з бабусею за нашим дідусем і просто випали життя, особливо моя друга ненька. Вона не змогла пережити втрату коханого чоловіка та й сама злягла, а через деякий час і померла. Я залишилася одна. Дідусь бабусею в заповіті написали, що після смерті цей будинок переходить у спадок мені. І я сама нікуди не хотіла переїжджати з цього будинку адже стільки спогадів дитинства пов’язані з ним.
І ось через майже 7 років з’явилися на порозі мого будинку батьки з братом, але не з гарними намірами. Вони потребували, щоб я переписала половину будинку на свого брата, адже все повинно бути у нас порівну. А я була проти, бо брат за стільки років ні разу не навідався до своїх дідуся і бабусі, а зараз хоче отримати половину мого будинку. І мама моя пообіцяла піти до суду та судитися з рідною донькою, щоб забрати половину будинку яка належить братові по її словам.
А це зовсім не так, тому я буду відстоювати свій будинок до останнього і нікому йому не віддам його, бо це моя пам’ять та все моє життя.
