Я ЗНОВУ НАГАДАЮ ТОБІ — Пані Маріє, ось тут завиток не виходить, — сумно прошепотів другокласник Тьомчик, тикнувши пензликом у впертий, загнутий не в той бік зелений листочок намальованої ним квітки. — А ти, дорогенький, пензлик легше тримай… Ось так — веди ніби пір’їнкою по долоні. Ось! Молодець! Не завиток, а заглянеш і очей не відірвеш! — усміхнулася літня вчителька, — Для кого ти цю красу намалював? — Для мами! — щиро посміхнувся хлопчик, що впорався з неслухняним листочком, — У неї сьогодні День народження! А це — мій подарунок! — від гордості після похвали Марії Петрівни у голосі Тьомчика з’явилася особлива впевненість. — Ох, щаслива твоя мама, Тьомо. Тільки зачекай, не закривай альбом одразу. Дай фарбам підсохнути, щоб не розмазалися. А вже вдома й вирвеш охайно аркуш. Побачиш, мамі твій подарунок неодмінно сподобається! Учителька кинула останній погляд на темну маківку, схилену над альбомним аркушем, і, посміхаючись своїм спогадам, повернулася до вчительського столу. Ото дивина, подарунок мамі! Давно вона таких гарних подарунків не бачила. До малювання у Тьомчика явний хист! Треба б зателефонувати мамі, запропонувати віддати хлопця до художньої школи. Не можна таким талантом марнувати. А заразом і спитати, чи сподобався їй подарунок? Сама Марія Петрівна від нарисованих квітів одірвати очей не може. Здається, ось-ось вони зашелестять живими листочками, закрутяться завитками… Ох, у маму Тьомчик! Точно у маму! Лариса в його роки також чудово малювала… ***** — Маріє Петрівно, це Лариса, мама Артема Котова, — ввечері у квартирі вчительки пролунав дзвінок, — Дзвоню попередити, що Артем завтра не прийде, — суворо пролунало у слухавці молодим жіночим голосом. — Привіт, Ларисо! Сталося щось? — зацікавилася Марія Петрівна. — Ще й як сталося! Весь День народження мені цей шибеник зіпсував! — спалахнула Лариса, — А тепер лежить з температурою, швидка щойно поїхала. — З температурою? Як так? Він же зі школи здоровий пішов, подарунок тобі ніс… — Ви про ті плями? — Які плями, Ларисо! Він такі квіти намалював! Я ж сама хотіла дзвонити, просити його в художню школу взяти… — Не знаю, що там за квіти, але на “мокрий клубок” я точно не розраховувала! — Клубок? Ларисо, про що ти? — розгубилася Марія Петрівна і, слухаючи сплутані пояснення схвильованої Лариси, похмурнішала ще дужче. — Ларисо, може, не проти, якщо я зараз до вас зайду? Живу поруч, надовго не затримаюсь… За хвилину, отримавши згоду своєї колишньої учениці, а нині — (як же летить час!) мами свого учня, Марія Петрівна, взявши з шафи товстий альбом зі змерклими від часу фотографіями та дитячими малюнками свого першого, далекого класу, вже виходила з під’їзду. На світлій кухні, куди Лариса провела гостю, панував безлад. Забравши торт і посуд зі столу, мама Артема почала розповідати: Як прийшов зі школи із запізненням, а з рюкзаку та куртки текла вода і бруд… Як дістав з-під поли мокрого до нитки цуценя, від якого смерділо так, що не підступишся! У крижану калюжу за ним сам поліз, де чужі хлопці його кинули! Про зіпсовані підручники й плями у альбомі — таке навіть дивитися було неможливо… І про температуру, що менш ніж за годину піднялася мало не до сорока… Про те, як гості розійшлися, торта не скуштувавши, і про лікаря швидкої, що їй, матері, дорікнув: за дитиною не доглянула… — Ось так я й віднесла того цуцика назад, на смітник, щойно Тьомчик заснув. А альбом, он, на батареї сохне. Там не те що квітів — від води нічого не залишилося! — невдоволено пирхнула Лариса. І зовсім не бачила Темкова мама, як з кожним словом, з кожним напруженим реченням Марія Петрівна все більше затьмарювалася. А вже коли про долю врятованого сином цуценяти почула — стала темною хмарою. Подивилася на Ларису суворо, рукою гладко погладила по вимерзлому на батареї альбому, і заговорила тихо… І про зелені завитки, і про живі квіти… Про дитяче старання та відвагу, що не за роками. Про хлоп’яче серце, що кривди не терпить, і про бешкетників, які кинуть слабке щеня у яму. А тоді підвелася, взяла Ларису за руку, підвела до вікна: — Он там, бачиш, та яма, — показала, — В ній не те що щеня, — Тьомчик сам потонути міг. Але хіба ж думав він тоді про те? А може, думав про квіти на папері — дихати на них боявся, щоб не зіпсувати подарунок? Може, ти забула, Ларисо, як у далекі дев’яності біля школи слізьми обливала очі, котика під лавкою знайшла, у хуліганів відбила? Як його ми цілим класом гладили, а на маму чекали? Як додому йти не хотіла, батькам дорікала, коли «мокрого клубка» за двері вигнали… Добре хоч вчасно передумали! То я тобі нагадаю! І Тишку твого, з яким не хотіла прощатися. І вухатого Мухтара, цуценя дворової Найди, що з тобою до інституту поруч бігав, і грака з зламаним крилом, над яким у живому куточку доглядала… Марія Петрівна дістала з пожовклого альбому стару фотографію, де тендітна дівчинка у білому фартушку притискала до себе пухнастого котика, а поруч стояли усміхнені однокласники, і тихо, але твердо додала: — Доброту нагадаю, що розквітала у твоєму серці, попри все, яскравими барвами… Слідом за фото на стіл упав дитячий малюнок: маленька дівчинка тримає у руці лохматого котика, а іншою — міцно стискає мамину долоню. — Якби на моєму була воля, — ще суворіше заговорила вчителька, — я б цього цуцика разом з Артемком міцно обійняла! А різнокольорові плями в рамку оформила! Бо для мами нема кращого подарунка, ніж виростити з дитини людину! І зовсім не помічала Марія Петрівна, як з кожним словом Ларисине обличчя змінювалося. Як кидала вона схвильовані погляди на двері Тьомчиної кімнати. Як стискала побілілими пальцями нещасливий альбом… — Маріє Петрівно! Люба, ви за Темком гляньте хвильку, можна? Я зараз повернусь! Швиденько! Під уважним поглядом учительки Лариса похапцем накинула пальто і вискочила за двері. І вже, не розбираючи дороги, побігла до далекого смітника. Переминаючи мокрі від роси ноги, кликала, заглядала під коробки, перебирала пакети. І раз по раз озиралася — чи простить? ***** — Темко, хто це у тебе носа в квіти засунув? Невже друг твій — Дікуша? — Він самий, Маріє Петрівно! Схожий? — Ще й як схожий! Он і плямка біла, як зірочка на лапці. Як згадаю, як ми з твоєю мамою ті лапи мили, — щиро розсміялася вчителька. — А я йому тепер щодня лапи мию! — гордо сказав Артем, — Мама каже, справжній друг — доглядай! Навіть ванночку купила спеціальну! — Добра у тебе мама, — усміхнулася вчителька, — Знову подарунок їй малюєш? — Авжеж, у рамку повішаю. Бо там плями у неї в рамці стоять, а вона чомусь дивиться й посміхається. Хіба ж можна на плями посміхатися, Маріє Петрівно? — На плями? — хмикнула Марія Петрівна, — Та може, якщо ті плями — від щирого серця. Ти краще скажи, друже, як у художній школі справи? Виходить? — Ще й як виходить! Незабаром мамин портрет малюватиму! Ото вона зрадіє! А поки — ось, — Тьомчик дістав із рюкзака складений навпіл аркуш, — Це вам від мами, вона в мене теж малює. Марія Петрівна розгорнула листочка і легенько стиснула плече хлопчика за партою. Там, на білому аркуші, розсипом веселих фарб посміхався щасливий і напрочуд сяючий Тьомчик, що клав руку на голову чорнявої, з ніжністю поглядаючої на нього дворняги. Праворуч стояла мініатюрна світловолоса дівчинка у шкільній, вже немодній формі, і ніжно тримала пухнастого котика… А ліворуч, з-за вчительського столу, засипаного букварями, з посмішкою й безмежною мудрістю у живих очах на щасливих дітей дивилася вона — Марія Петрівна. І в кожному штриху цього малюнка, у кожному мазку відчувалася прихована, безмежна материнська гордість. Марія Петрівна змахнула неочікувані сльози й раптом світло усміхнулася — в самому куточку малюнка, виведеним квітами і тонкими зеленими завитками, причаїлося одне-єдине слово: «Пам’ятаю».