Бабуся постійно хворіла, тому у нас у гостях вона бувала вкрай рідко, в основному ми до неї їздили, але цього разу, мама поїхала у відрядження, а на вулиці було дуже холодно й замітало снігом і тато привіз її до нас.
Мені тоді було десь 7 років і я ще навчалась у початковій школі, у другу зміну, тому уроки в основному я виконувала зранку. І щоразу перед тим, як тато йшов на роботу, він нагадував мені, що потрібно зробити й просив не валяти дурня. Але тільки ми бачили з вікна, як він сідає у машину, так відразу йшли у вітальню й вмикали телевізора. Я там робила уроки, а бабуся в’язала і разом ми дивилися якусь містичну передачу, яку батьки б ніколи не дозволили мені дивитися, тим паче доки я вчила уроки.
Бабусю, звичайно, теж спершу здивувало, що я хочу вчити уроки перед телевізором, за маленьким журнальним столиком, з ногами під собою, та я була ще тою дурисвіткою і впевнила її, що зараз всі так вчаться і нічого страшного у цьому не має.
Насправді тільки зараз я зрозуміла наскільки це були чудові часи. Містичний серіал зовсім перекривався звуком ручки об мій зошит та скреготом бабиних шпиць для в’язання. Піднімаючи голову, я бачила, як падає сніг і які візерунки він малює на вікнах. Як люди поспішають на роботу, а я у цьому шумі намагаюсь написати табличку множення.
Кожен раз, коли я щось робила не так, я голосно видихала, інколи навмисно, щоб почути бабине: «Ой, внучко, що ж тобі там таке задають? Якби я тільки могла, то все б тобі помогла, а я ж не можу!» – я щиро дивувалось кожного разу з її «не можу» і вона мені пояснила, що, коли вона була такою, як я, то не всі могли вчитися, а вона була з багатодітної сім’ї найстаршою, то й мусила, замість того щоб вчитися, допомагати.
Мене так щиро дивував сам факт існування людей, які не могли щось порахувати, не знали, як прочитати книжку і гарно поставити підпис на документах. Як таке взагалі було можливо?
Я довгий час думала, що бабуся мене обдурює просто, бо не могла вона бути такою дивною, щоб не вміти прочитати назву магазину, занадто просто вона для цього виглядала. Якби вона ще одягалась у якісь довгі мантії та носила посох, то довіри до неї було б трохи більше.
Пам’ятаю, коли мені було 5 років, я ще тоді до школи не ходила, я примудрилася вилізти на її стіл та перекинути вазу з квітами, що там стояла. Він розбився й пішов великий відгук по всій квартирі й через хвилину бабуся уже також була там.
– Так, скажи мені чесно, ти розбила її навмисно, чи ненароком?
Вона говорила голосно й чітко, а я лише дивилась на неї.
– Зараз же скажи мені правду. Навмисно, чи ненароком?
У моїй голові все раптом завертілось у здогадках про те, що означають ці слова, бо у мене вдома ними ніхто не користувався й з телевізора я їх не чула. Схоже, одне з них означало «випадково», але яке ж?
– Навмисно? – запитала я, намагаючись зрозуміти, чи дала правильну відповідь. Бабуся розізлилась і сказала стояти у кутку, доки вона тут все прибере. І вже у кутку, я раптом усвідомила, що переплутала слова.
Коли я чула співчуття бабусі, я немов наповнювалась новими силами й продовжувала далі робити домашні завдання. Мені з нею було так добре й комфортно. Вона не намагалась мене правильно «посадити», не дивилась, чи я «достатньо гарно» пишу, чи я не зробила жодної помилки. Вона тихо сиділа й в’язала, доки я могла насолодитися навчанням у її присутності.
Тоді я не могла зрозуміти, що відчувала, а зараз можу впевнено сказати, що поруч з бабусею мені було затишно та комфортно, як ні з ким іншим.
Одного разу я наскільки захопилась спогляданням того, як вона в’яже носочки, що попросила й мене навчити.
Я уважно слідкувала за кожним її рухом, намагалась запам’ятати його та вчувалась у кожне її слово.
– Ось, поглянь, тут ми ділимо на три частини – сказала бабуся, а у думках у мене пролетіло, що я спіймала її. Яка ж вона безграмотна, якщо вміє ділити на три, а я ще тільки вчуся!
Кожного дня після того, як виконувала домашнє завдання, я сідала й знову намагалась навчитися в’язати й для мене це було у сотні разів складніше, ніж якісь там таблички множення чи ділення.
Але потім бабуся повернулась до себе додому, залишивши кілька пар шерстяних носків, які я так і не змогла навчитися в’язати…
