Коли Соломії виповнилося шість, її світ розколовся навпіл. В один із звичайних вечорів батько зібрав речі й вийшов із квартири. Не на роботу. Не до магазину. Назавжди. Тоді вона й не здогадувалася, що значить це жахливе доросле слово — «розлучення». Просто з того дня він більше не повертався. Не обіймав. Не цілував у маківку перед сном. Не казав: «Я поруч».
Здавалося б — історія, як у багатьох. Звичайна. Сучасна. Але для однієї маленької дівчинки це був кінець світу, бо вона вирішила: це її провина. Вона їсть. Її треба одягати. Незабаром до школи — а це витрати. А мама втратила роботу, і бідний тато вже не витримав… стомився тягнути їх обох.
— Мамо, а якщо я їстиму менше, тато повернеться? Я можу їсти лише в садочку… — із надією прошепотіла дівчинка, вдивляючись блакитними очима в обличчя матері.
Жінка пригорнула доньку до грудей і заплакала. Плакала довго, а Соломія — їла все менше і менше. Але тато так і не повернувся.
Перше вересня. Соломія йде до школи. Перший раз — у перший клас. Білосніжна блузка, чорна спідничка, жакет і два величезні банти, як у ляльок із вітрин. Вона стояла перед дзеркалом і думала: «Якби тато побачив мене зараз, він би обов’язково повернувся. Хто ж відмовиться від такої гарної донечки?»
Мама тримала її за руку, в іншій — букет для вчительки. Дівчинці було одночасно і страшно, і радісно. Але все це затьмарювала одна, майже відчайдушна надія: тато прийде. Він повинен прийти. Сьогодні він не може не прийти.
— Соломіє, чого ти все озираєшся? Не бійся, я поряд, — тихо сказала мама.
Але дівчинка не боялася. Вона шукала. Шукала батька в натовпі. Шукала поглядом, серцем, диханням. Шукала, бо вірила: він тут. Просто вона його не бачить. А може, і він її не помічає. А вона ж у першому ряду — він точно мав би побачити!
Коли лінійка закінчилася, і першокласників повели до класу, Соломія стиснула зуби, щоб не заплакати. Вона так старалася — і даремно. Чи ні? А раптом він таки побачив? Просто не підійшов?
— Тато чекає нас вдома? — запитала вона в мами по дорозі.
— Я не знаю, доню… — з важкістю відповіла жінка.
Але Соломія бігла вперед, випереджаючи маму. Вона була впевнена: він там. Відчинила двері… і побачила порожню хату. Тільки тоді й заплакала. По-справжньому.
Мама гладила її по волоссю, пояснювала, що, можливо, батькові не відпустили з роботи. Але сама вже давно знала: він не прийде. Він не прийшов і тоді, коли вона сама пішла до нього, благаючи:
— Олександре, я нічого від тебе не прошу. Але Соломія чекає. Вона вірить. Прийди хоча б раз. Поговори з нею.
— Прийти? — відмахнувся він. — Треба з подарунком, з квітами… А в мене грошей нема. Не треба брехати дитині.
— Щоб ти подавився цими грішми… — прошепотіла мати Соломії, виходячи та грюкнувши дверима.
Дівчина росла. Тиха, слухняна, старанна. Без істерик, без скарг, без зайвих запитань. Лише старанно — до виснаження старалася — бути хорошою. Вчилася на відмінно. Не тому, що прагнула успіху. А тому, що десь у глибині душі сподівалася: «Ось зараз він дізнається, як я добре вчуся, — і прийде. Посміхнеться. Погладить по голові. Скаже, що пишається мною».
Але він не приходив.
— Мамо, давай запросимо його на мій день народження? Я не хочу подарунків. Нехай просто прийде…
Мати не відповідала. А Соломія зачинялася в кімнаті й плакала. Бо знала: не прийде.
Вона закінчила школу із золотою медаллю. Випускний — свято, яке мало стати гордістю для всієї родини. Сукню пошили, бабуся з дідусем приїхали з села. Але за дві години до початку торжества вона сіла на лавочку біля будинку, де жив батько. Хотіла запросити. Хотіла показати, якою вона стала. Хотіла, щоб він хоча б раз сказав: «Вибач мені, доню. Я пишаюся тобою».
Він вийшов із під’їзду. Сумка через плече, погляд ковзає по перехожих. Повз. Навіть не впізнав.
— Тату! — вигукнула вона. — Це я! Соломія!
Він обернувся. Миття паузи.
— Виросла, — холодно кинув.
— Я школу закінчила. З медаллю. На Київ збираюся вступати…
— В мене грошей нема. Не сподівайся.
— Я не за грішми… Я хотіла тебе запросити на випускний…
— І що мені там робити?
Вона більше не слухала. Бігла геть. Сльози давили. Саме тоді, стоячи самотньо на перехресті, Соломія зрозуміла: її дитинство скінчилося.
Вона закінчила університет. Повернулася до рідного міста — мати тяжко захворіла. Влаштувалася за фахом, зустріла Остапа. Чесного, доброго. Вийшла заміж. Народила доньку. Потім другу. Слово «тато» вона викреслила із серця. Більше ніколи не згадувала.
Сьогодні їй — тридцять. Кругла дата. Субота. В хаті весело. Мати грає з онуками,Остап поїхав зустрічати своїх батьків, а Соломія на кухні добілювала останні страви, коли раптом почула стукіт у двері — там стояв він, батько, з похиленими плечима та вибачливим поглядом, та вже ніщо не могло повернути того, що він втратив.
