В осінньому парку сидів літній чоловік. Повз проходили закохані пари, щасливі батьки, веселилися діти. Навколо вирувало життя. Федір Іванович любив тут проводити час. У цьому затишному парку він почувався не таким самотнім, бо навколо ходили люди. Він спостерігав за ними, і відволікався.
Повз нього проходила мама з маленьким хлопчиком, років 5. Малий чомусь рюмсав, а мама з усіх сил намагалася потягнути його додому. Мабуть, хлопчик був втомлений, тому і вередував. Або йому мама щось не дозволила.
Щоб хоч якось заспокоїти сина, мама дозволила йому поскакати на батуті. Пішла на поступки. Сама ж сіла на лавці біля Федора Івановича. Літній чоловік пильно дивився на хлопчика. Такий милий хлопчисько…На мого Андрія в дитинстві дуже схожий. Ех…Повернути б час назад. 20 років минуло як один день. Як він там живе…
Федір Іванович так розчулився, що вирішив пригостити хлопчика солодкою ватою. Мама спочатку зніяковіла, а потім погодилася. Дмитрик дуже зрадів.
– Ну ось так набагато краще, – посміхнувся старий. – Не плач більше і будь слухняним.
Мама взяла дитину за руку, подякувала дідусю і вони спокійно пішли далі.
Старий ще довго дивився їм услід і думав про щось своє. Він згадував, як колись у нього була родина. Вони з дружиною були музикантами.Їй запропонували роботу закордоном. Софія погодилася, хотіла щоб її чоловік з сином поїхав з нею. Федір Іванович не захотів покидати Батьківщину, хорошу роботу у філармонії, старих батьків.
Дружина забрала сина і поїхала сама. Подала на розлучення. Він відчував себе дуже самотнім. Син його вже зовсім дорослий і соромиться свого батька, а з його матір’ю вони давно розлучилися і не спілкуються.
Як би Ви знали, як сам0тнь0 вечорами мені буває, але сам вuнен.
У Федора Івановича заболіло серце. Він попрямував додому.
Підходячи до свого будинку, старий музикант побачив біля під’їзду молодого чоловіка з валізою. Федір Іванович одразу впізнав у ньому свого дорослого сина. Старий завмер на місці і не зміг вимовити ні слова. Помітивши старого, молодий чоловік теж спочатку мовчав, проте першим зважився порушити тишу:
– Добрий день, батьку! Ти мене впізнав? Пробач мене, що так довго їхав до тебе…
– Ну що ти, синку, це ти мене пробач, – і голос старого затремтів, а на очі викотилися сльози.
Запанувала тиша. Чоловіки обнялися вперше за останні десятиліття. Раптом у сина задзвонив телефон:
– Все добре, так, зустрілися вже. А ви скоро?
До чоловіків швидким кроком наближалися жінка з хлопчиком. Дмитрик вже був веселий, і щось радісно розповідав мамі.
– Знайомся, тату. Це моя дружина Аня та син Дмитрик.
-Дмитрику, це твій дідусь.
Старий музикант не стримував сліз, коли помітив, що той маленький хлопчик з парку, який так голосно плакав і є його онук.
А ми вже знайомі,-прощебетав Дмитрик. Цей дідусь мене пригостив у парку солодкою ватою.
Увечері вся щаслива сім’я зібралася за святковим столом у дідуся в квартирі. Було шумно, весело і дуже по-сімейному. Дідусь весь вечір грався з Дмитриком, і не міг з ним набутися. Йому просто не вірилося.
– Давайте я віднесу його на ліжко, – прошепотіла невістка.
– Можна я сам? – несміливо запитав старий.
Він відніс хлопчика в сусідню кімнату, поклав його на своє величезне ліжко. Федір Іванович досі не міг повірити своєму щастю. Повна квартира гостей. А ще вчора він був самотнім дідусем.
– Прости мене ще раз, – почулося у старого за спиною. – Я тільки після народження Дмитра зрозумів, яким дурнем був усе своє життя. Тільки тепер я поставив себе на твоє місце і зрозумів, як неприємно і образливо було тобі. Що я не хотів спілкуватися з тобою усі ці роки.
У старого знову потекли сльози.
– Як мати? – несміливо запитав він.
– Вона померла два роки тому. А я після її похорону ще більше зрозумів, що у мене тепер залишився тільки ти і життя не вічне. Ось ми і вирішили ближче до тебе переїхати.Мені тут в столиці роботу у філій нашої компанії запропонували. Квартиру нашу ми продали. Поки не знайдемо нової, будемо знімати.
– Навіщо знімати, синку? – старий не дав синові договорити. – Живіть у мене. Бачиш, кімнат досить, тісно не буде.
Син посміхнувся. Дідусеві раптом стало дуже радісно і тепло на душі. Він сидів, дивився на онука і думав, що завтра вони з Дмитриком підуть купувати велосипед та вудочки. Треба навчити онука ловити рибу! Ніби друга молодість почалася. Діти дають нам енергію та сили жити далі!
