У мого чоловіка Дмитра — велика й галаслива родина. Три брати, дві сестри. Всі давно живуть окремо, зі своїми сім’ями та дітьми. Але до нас у дім заїжджають — стабільно. Причому не просто на чашку чаю, а на справжні бенкети. Завжди знаходиться привід: день народження, іменини, річниця. І щоразу все це відбувається в нас. Бо, як кажуть родичі: «У вас же зручно, хата велика, двір є». Ми справді купили просторий будинок за містом — довго працювали, збирали. І як тільки з’явилося місце з альтанкою, мангалом, зеленим газоном та парковкою — уся родина вирішила, що тепер це їхня «дача».
Спочатку мені це навіть подобалося. Я виросла сама, без братів і сестер. Мені було приємно відчуття, що тепер я ніби частина великої сім’ї. Ми накривали на стіл, смажили шашлик, сміялися. Але потім… потім це перетворило в каторгу. Уявіть, скільки треба готувати, коли приїжджає більше 15 осіб? І жоден з них навіть не запитав, чи потрібна допомога. Жінки зразу сідали в затінку з келихом вина, чоловіки йшли розпалювати мангал. А я зранку — на кухні. Шинкувала, смажила, мила, чистила. Розносила тарілки, збирала брудні. Лише Дмитро заглядав, провинувато посміхаючись: «Тобі допомогти?» Я, стримуючи роздратування, хитала головою: «Впораюся…»
Але найболючіше було не це. А те, як я щоразу виходила до гостей: розкуйовджена, у фартусі, без макіяжу. А вони — у найкращому. Ніби не на заміський відпочинок, а на світський прийом. А мені ж теж хотілося іншого: вдягти гарну сукню, зачесати волосся, сісти з келихом вина. Але встигати не виходило. Я була обслугою.
Після таких вечорів Дмитро сам мив купи посуду, відправляв мене спати. Я бачила: він стомлений. Одна вихідна на тиждень, і та проходить під крики дітей та гуркіт бесід. А йому мріялося просто полежати, замовити піцу, подивитися фільм. Але сварок із родиною він не хотів. Я теж мовчала. Поки одного разу не подзвонив його брат.
— Будемо святкувати мій день народження у вас, як завжди.
Дмитро, поклавши слухавку, повернувся до мене і сказав:
— Завтра ти прокидаєшся, одягаєш найкращу сукню, робиш зачіску, якщо хочеш — макіяж. Можемо навіть щось нове тобі купити. Але — на кухню не заходиш. Ні на крок. Все.
— Але як ж… — почала я.
— Все. Нехай привозять із собою. Ти не кухарка і не прислуга. Ми теж маємо право на відпочинок.
Я мовчки кивнула. Було дивно, але приємно.
Наступного дня приїхало повне подвір’я народу. Усмішки, коробки з тортами, м’ясо в пакетах. А на столі — пусто. Родина перезиралася: мовляв, де закуски, салати, де господиня? А Дмитро спокійно вийшов і сказав:
— Тепер буде так. Хочете свята — беріть участь. Ми з дружиною втомилися. Вона не зобов’язана всіх обслуговувати. Або кожен приносить щось своє, або шукайте інше місце для бенкетів.
Повисла тиша. Їли, але без колишнього веселоща. Розмови не клеїлися. Зате наступного разу одна із сестер — вперше за багато років! — запросила всіх до себе.
Виявляється, можуть. Коли хочуть.
