Колись мій чоловік Дмитро мав велику й галасливу родину. Три брати, дві сестри. Усі давно жили окремо, зі своїми сім’ями та дітьми. Але до нас вони завітали постійно. І не просто на каву, а на справжні бенкети. Завжди знаходився привід: день народження, свято, ювілей. І щоразу все це було в нас. Бо, як казали родичі, «у вас же зручно, хата велика, двір є». Ми справді купили просторий будинок за містом — довго працювали, збирали гроші. І як тільки з’явилося місце з альтанкою, мангалом, зеленим газоном і парковкою — вся родина вирішила, що тепер це їхня «дачка».
Спочатку мені це навіть подобалося. Я виросла сама, без братів і сестер. Було приємно відчувати, що тепер я ніби частина великої родини. Ми накривали столи, смажили шашлики, сміялися. Але потім… потім це перетворилося на каторгу. Уявіть, скільки треба готувати, коли приїжджає більше 15 осіб? Але ж ніхто навіть не питав, чи потрібна допомога. Жінки з порогу сідали в тіні з келихом вина, чоловіки йшли розпалювати мангал. А я з ранку — на кухні. Шинкувала, смажила, мила, чистила. Розносила тарілки, прибирала брудні. Лише Дмитро час від часу заглядав, провинувато посміхаючись: «Тобі допомогти?» Я, стримуючи роздратування, хитала головою: «Впораюсь…»
Але найгірше було не це. А те, як я кожного разу виходила до гостей: зім’ята, у фартусі, без макіяжу. А вони — у вишуканих сукнях і костюмах. Ніби не на заміський будинок приїхали, а на бал. А мені теж хотілося по-іншому: вдягти гарну сукню, зачісати волосся, сісти з келихом вина. Але я не встигала. Я була обслугою.
Після таких вечорів Дмитро сам мив купу посуду, відправляв мене спати. Я бачила — він втомився. Один вихідний на тиждень, і той проходить під крики дітей та гамір бесіди. А він мріяв просто полежати, замовити піцу, подивитися фільм. Але не хотів сваритися з родиною. Я теж мовчала. Аж поки одного разу не подзвонив його брат.
— Будемо святкувати мій день народження у вас, як завжди.
Дмитро, поклавши трубку, повернувся до мене й сказав:
— Завтра ти прокидаєшся, надіваєш свою найкращу сукню, робиш зачіску, якщо хочеш — макіяж. Можемо навіть щось новеньке тобі купити. Але — на кухню не заходиш. Ані ногою. Усе.
— Але як же… — почала я.
— Усе. Нехай привозять із собою. Ти не кухарка і не покоївка. Ми теж маємо право на відпочинок.
Я мовчки кивнула. Було дивно, але приємно.
Наступного дня приїхало повнісіньке подвір’я людей. Усмішки, коробки з тортами, м’ясо в пакетах. А на столі — пусто. Родина перезиралася: мовляв, де закуски, салати, де господиня? А Дмитро спокійно вийшов і промовив:
— Тепер буде так. Хочете свята — беріть участь. Ми з дружиною втомилися. Вона не зобов’язана всіх обслуговувати. Або кожен приносить щось своє, або шукайте інше місце для гулянок.
Повисла тиша. Усі їли, але без колишнього веселоща. Розмови не клеїлися. Зате наступного разу одна з сестер — вперше за багато років! — запросила всіх до себе.
Виявляється, можуть. Коли хочуть.
