Звуть мене Вікторія. З Андрієм ми були однокласниками. Завжди подобалися один одному. У дев’ятому класі почали зустрічатися. Звісно, нічого серйозного у нас не було тоді, лише поцілунки та обійми.
По закінченню школи ми не розлучалися. Навіть вирішили вступити до одного університету і почати жити разом. Так і зробили. Мої батьки ніколи не були проти Андрія, навпаки, вони його дуже любити і гуляти відпускали лише з ним. З його батьками я теж була знайома. Вони – хороші люди і чудово ставилися до мене.
Ми почали жити разом в орендованій квартирі. Ходили до університету. Після занять Андрій знаходив завжди якісь підробітки, тож спішив туди, щоб мати власні кошти.
Минуло три місяці. Я зрозуміла, що у мене затримуються місячні. Зробила тест і він показав, що я вагітна. Не знала навіть, що мені робити. Думала, Андрій почне вмовляти мене зробити аборт, бо ми ще ж такі молоді – обом по вісімнадцять. А за батьків боялася навіть подумати. Це що ж буде, як їм сказати! Ми ж не довчилися ще. Був лише перший курс університету.
Коли Андрій повернувся додому, я зізналася йому. Мій хлопець міцно мене обійняв і рішуче сказав: «Ну що ж… Будемо народжувати і виховувати, як справжні батьки!» Я була щиро вдячна йому за підтримку.
Залишалося одне – про все розповісти батькам. Ми пішли спочатку до мами Андрія. Вона навіть зраділа цій новині. Сказала, що будуть з батьком в усьому допомагати нам. Ольга Павлівна разом з нами пішла до моїх тата і мами. Спочатку вони були шоковані, хоч і намагалися приховати своє хвилювання. А далі чітко сказали: «Ніякого аборту! Будемо допомагати вам ставати на ноги з малям».
На четвертому місяці вагітності ми з Андрієм побралися. Животик ще тоді був маленький. Згодом перевелися на заочну форму навчання. Вже стало легше. Андрій влаштувався на роботу. Його мама посприяла тому, щоб взяли його до престижної фірми. Він почав приносити додому непогані гроші. На життя нам вистачало.
І фінансово, і морально з обох сторін ми отримували допомогу від батьків. Мені вони постійно приносили фрукти та вітаміни. Кожного разу по черзі ходили зі мною у жіночу консультацію.
Мої батьки купили для малечі дитячий візочок. Ольга Павлівна з Миколою Андрійовичем подарували ліжечко немовляті. З Андрієм ми ходили разом і обирали для нашої донечки необхідні у пологовий будинок речі.
Надійшов час пологів. Народила я швидко. Наша донечка, яку ми назвали Тетянкою, була здоровою та красивою дівчинкою. Зустрічала нас з пологового будинку уся рідня. Я не очікувала, як дружно і красиво вони приймуть нас.
Деякий час ми жили у батьків Андрія. Свекруха мені допомагала, показувала, як доглядати за малечею. Щодня приїздила і моя мама, щоб я мала змогу ще більше відпочити.
Потім ми з Андрієм переїхали до своєї квартири. Наші родичі постійно приходили до нас і допомагали, чим могли.
Одного разу, коли я вирушила з Тетянкою на прогулянку, зустріла наших колишніх однокласників.
– Як це ваші батьки дозволили народити у такому віці? Ви ж і не вивчилися ще. – іронічно запитала Уляна.
– Так ми ж навчаємось на заочному. А батьки і мої, і Андрієві тоді нас підтримали. Я щиро вдячна їм за це. Адже тепер у нас є така крихітка. Ми – щаслива сім’я.
І мені стало радісно і гордо від того, що маємо таких батьків та маємо один одного. Бо сім’я – це велике багатство. Чого ми варті без нашої родини? І я розумію, що треба цінити це. Бо не у кожного історія закінчується так, як у нас, щасливо.
