Київянка Варвара знала її Ігор був безруким бараном, безногим козлом, порожньоголовою твариною. Прозвища змінювались, немов сонний туман, пропорційно його провинам. Ірина лютувала щораз інакше, немов приплив гніву то набігав, то відступав.
Сам же Ігор клікав її Зіронько, Горлице, Сонечко. Сусіди, чуючи її крики, дивувались коли ця корова дасть гарячу лужу гострокликій кониківі? Але згадували ж, що він безрогий, й вирішували: аніколи. Ігор міг уперто мовчати під дощем її лайки, немов глухонімий. От ця мертва тиша та байдужість ще більше розпалювали гнів Варвари. Знесилена криком, вона вибігала з дому. Мов клубок гадюк за горло стискало, криваві мережива плям виступали на лиці, руки тремтіли, голос шипів немов підсмажена цурпалка. Сльози всихали, не дійшовши до очей. А Ігор тихесенько гукав їй услід: “Куди ж ти, Зіронько?”
Перші шлюбні роки пролетіли мирно, наче макова росинка. Якби хто тоді сповістив, що ця тиша переросте у вічний базар, Варка зомліла б з подиву. Та ж вона йшла за коханого, за того, що в очах носила, а не за якогось козла-виродка! Ігор працював зварювальником. Пиво? Цигарки? Йому вони були чужді. Спокійний, наяв ведмідь у берлозі йому в житті все в пригоді. Жінки горлопанів та гуляк брали його за взірець, й Варвара пишалась. Дітей вирішили поки не мати: спершу баню звести, гараж, машину купити. Колгосп виділив будиночок, і Варвара бажала його розквітчати на славу.
Ігор був повільний, мов річка під льодом, чи може просто лінивий. Робота терпляче чекала, а він сміявся: “Усії справи не переробиш. Інколи треба застигти вони самі розпливуться. До чого поспіх? Робити без бажання се катування самого себе!” Очолювати чи наганяти не в його натурі. Варвара ж тягла все сама: огород перекопувала, хату фарбувала, траву косила, дрова для лазні колола.
Щастя, що в хаті вже була вода не треба було тягати відра. Краще вона сама за кілька хвилин упорає, ніж півдня мужа розгойдує. Якось посеред ночі піднявся каламутний гуркіт із кухні. Кахлі, що їх Ігорував, сповзли з верху до підніжжя. Варвара вигукнула “безрукий!” і вранці привела майстра з руками.
А одного вечора прийшла з роботи квітника не впізнала. Немов степовою худобою витоптано! Квіти поламані, бо Ігор калітку не зачинив. З кожним днем її нудило від його повільності, ліні та холоднокровності.
Поруч вікова хатина стояла, сиротою. Старосвіття давно поповзло у землю, а спадкоємці спочатку травичку косили, далі й зовсім кинули. Та несподівано під’їхав до старої хати шляхетний автомобіль. Онук діда Миколи вертався із родиною на батьківщину. Довгих літ працював у Конотопі, там і дружину взяв, а тепер повертався. Конотоп був для заробітків, а жити тільки на рідній землі. Денис почав оновлювати стару оселю. Ось тоді-то він й показав Варварі, що значить тримати роботу в руках. Показав клас золотих рук і столяра, і зварника, і електрика. Жінка ж жодного разу поруч не була. Лише хатою опікувалась та дитину годувала.
Варвара, споглядаючи сусіда, ще більше лютувала на чоловіка. Набридло їй бути каменем та ковалем; хотілось бути м’якою стеблинкою. Чимало разів тулила Ігора до справ, що належать кожному чоловікові. Та Ігор не бажав вести йому добрелося й у другому ряді. Зморена Варвара все частіше вибухала, лаялась. Людивже думали: зарозуміла баба, а він нещасний чоловік. Почала ламати голову над розлученням вік
Всі сусіди знали, що Іван безрука, безнога, порожньоголова скотина, то баран, то козел, то пес. Прізвиська мінялись від провин як гнів дружини то завивав ураганом, то цідився краплею. Іринка ж для чоловіка була: Зайченятко, Лисичко, Сонечко чи Ластівка. Чуючи її зойки, люди гадали: “Коли ж він цьому барану дасть зайці?”, але згадавши про безрогу худобу, вирішували ніколи. Іван вмів стати глухим, немов стовп, на вигуки не відгукувався. От ця байдужість до її люті й розпалювала дружину найдовше. Втомлена кричати, Іра виходила з хати. Комок спазмів душив горло, обличчя горіло плямами, руки тремтіли, голос хрипів. Хотілося ревти сліз не було. А Іван тихо кликав услід: “А ти куди, Заю?”.
Перш роки жили тихо, мирно. Хто б сказав, що за кілька літ спокій перетвориться на балаган Іра не повірила б. Адже виходила за коханого, за того, в кого душу вклала, а не за капосного козла! Іван був зварником, не пив, не курив, спокійний, як ведмідь у берлозі, завжди на позитиві. Жінки пияків та гуляк ставили його за зразок Іра пишалась. Дітей вирішили не спішити: треба звести лазню, гараж, купити авто. Радгосп виділив хату, і Іра мріяла облаштувати її царсько.
Іван повзав, немолена година. Робота чекала, а він сміявся: “Усі справи не переробиш. Дай часу може, само розпливеться? Без бажання й лапатись не варто це вже не праця, а самознущання”. Лідером він не був. Іра ж бралась за все: копала город, фарбувала хату, косила траву, колола дрова для лазні.
Добре, хата з теплим санвузлом воду не треба носити відрами. Ліпше сама зробити, ніж чоловіка гнівити. Однієї ночі прокинулись від страшного гуркоту у кухні. Виявилось кахлі, що Іван виклав, сповзли згори вниз. Іра скрикнула “безрукий!”
Побачивши жорстокість Дениса до Віки за вечерею, Ірина зрозуміла, що своя лінива горлиця краща за чужого швидкого яструба, і відтоді спокій свого Ігоря ставав їй солодкий, як полуденний сон під маковою квіткою.
